Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Бідолашні квочки — така сліпа відданість, навіть до чужих яєць! Коні подивилася на них із співчуттям. Між чоловіком і жінкою запала ніякова мовчанка.

— Зайдем у хатину? — запитав він.

— Ви мене хочете? — запитала вона з якоюсь недовірою.

— Еге ж, якщо хочете зайти.

Вона мовчала.

— Ну, давайте! — сказав він.

І вона пішла з ним до хати. Коли він закрив двері, стало зовсім темно, тому, як і колись, він запалив у ліхтарі маленьке світло.

— Ви без своїх нижніх спідниць? — запитав він.

— Так!

— А, тоді я так само роздягаюся.

Він розстелив ковдру, одну поклав збоку, щоб накритися. Вона зняла капелюшок і стріпнула волоссям. Він сів, скинувши черевики, гамаші, і розстібнув грубі штани.

— Ну, лягайте! — сказав він, залишившись у сорочці.

Вона мовчки скорилася, і він ліг поряд і натяг на них обох ковдру.

— От! — сказав він.

І підняв її плаття доверху, доки не дістався до самих грудей. Він ніжно поцілував їх, м'яко торкаючись устами сосків.

— Ах, але ж ти гарна, ти гарна! — сказав він і припав, притулився обличчям до її теплого живота.

І вона під сорочкою обхопила його руками, та боялася, боялася його тонкого, гладкого, голого тіла, яке здавалося таким могутнім, боялася напнутих м'язів. Налякана, відсахнулася.

І коли він сказав з якимось невиразним зітханням: «Ех, ти гарна!» — щось у тілі затремтіло, а в душі заклякло в опорі, заклякло від жахливої фізичної близькості і від особливої квапливості його заволодіння. Цього разу її не захлеснув гострий екстаз пристрасті; вона лежала, обхопивши інертними руками його пожадливе тіло, і робила те, що вимагалося, здавалося, її голова стежить за всім, і їй здавалися смішними наступи його стегон, а потуги пеніса випорснути краплю рідини здалися фарсом. Так, це кумедне підстрибування сідниць і спадання бідолашного жалюгідного вологого маленького пеніса і є кохання. Це божественна любов! Врешті модерністи мають рацію, виказуючи зневагу до цієї вистави, адже це — вистава. І справді, як кажуть деякі поети, Бог, котрий створив людину, мабуть, володів зловісним почуттям гумору, адже, створивши її мислячою істотою, він, однак, примусив її прибирати ці сміхотворні пози, сліпо жадати цієї сміхотворної вистави. Навіть Мопасан вважав прикінцевий антиклімакс принизливим. Люди зневажають статевий акт і все ж займаються ним.

Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку, і, хоч лежачи цілком непорушно, вона бажала підвести стегна, скинути цього мужчину геть, втекти від його потворних обіймів і від несамовитого руху його абсурдних стегон. Його тіло — дурний, нахабний, недовершений об'єкт, трохи відразливий у своїй недосконалій незграбності. І, безперечно, повна еволюція відмінить оцей спектакль, цю «функцію».

Однак, коли він швидко закінчив і завмер, весь поринувши у мовчання і в дивну нерухому віддаленість, далекий, дальший за обрії її досягання, її серце заплакало. Вона відчувала, як він спадає геть, залишаючи її, немов камінь на березі. Він відходив, його дух покидав її. Він знав.

І в справжньому горі, вимордувана власною подвійною свідомістю й реакцією, вона заплакала. Він не звертав уваги, чи, може, навіть не помічав. Шквал ридань дужчав, трусив її і трусив його.

— Ет! — сказав він. — Цього разу було погано. У тебе не вийшло.

Отож він знає. Ридання душили її.

— Але в чому справа? — спитав він. — Так часом буває.

— Я… я не можу вас любити, — вона схлипнула й раптом відчула, що в неї крається серце.

— Не можеш? Ну, не побивайся! Нема такого закону, щоб ти мусила. Тра приймати все, як є.

Він ще лежав, поклавши руку їй на груди. Та вона прибрала з нього свої руки.

Його слова мало заспокоювали. Вона голосно хлипала.

— Нє, не! — сказав він. — У бочці меду є крапля дьогтю. То — крапля дьогтю.

Вона гірко плакала, схлипуючи:

— Але я хочу любити вас і не можу. Все так жахливо.

Він посміхнувся напівгірко, напіввесело.

— Нє, не жахливо, — сказав він, — навіть якщо ти думаєш, що жахливо. І ти не можеш його зробити жахливим. Не мордуйся тою любов'ю до мене. Ти себе ніяк на неї не наставиш. У мішку горіхів завжди один пустий. Не мішай грішне з праведним.

Він прибрав руку з її грудей і вже до неї не торкався. Тепер вона відчула глибоке задоволення від своєї недоторканості. Вона ненавиділа говірку — усі ці його тикання, трекання. Він встає, якщо хоче, стоїть і застібає свої грубі штани прямо перед нею. Врешті Майкалісу вистачало пристойності відвернутися. Цей чоловік такий самовпевнений і навіть не здогадується, яким блазнем, яким недоумком його вважають інші.

Однак, коли він почав віддалятися, щоб мовчки піднятися й залишити її, вона з жахом припала до нього.

— Ні! Не йди! Не покидай мене! Не сердься на мене! Обніми мене! Обніми швидко! — вона прошепотіла в сліпій нестямі, навіть не усвідомлюючи, що говорить, і пригортаючись до нього з надприродною силою. Саме від себе їй хотілося врятуватися, від власного внутрішнього опору й злості. Однак який могутній внутрішній опір охопив її!

Він знову обняв її і пригорнув до себе, і раптом вона стала такою маленькою в його руках, маленькою й затишною. Все минулося, і дивовижно спокійна вона почала танути. І коли вона так чудово зменшилася й розтанула в його руках, то стала для нього надзвичайно жаданою, всі його кровоносні судини, здавалося, палахкотіли від могутнього, однак ніжного потягу до неї, до її ніжності, до всепроникної краси, що опинилася в його руках і переходила в його кров. І м'яко, з дивовижною, напівпритомною ніжністю чистого м'якого бажання він провів рукою по шовковистих вигинах її стегон, вниз, вниз, до м'яких теплих сідниць, наближаючись ближче й ближче до найчутливішого місця. І вона сприйняла його, немов полум'я пристрасті, однак сповнене ніжності, і відчула, що тане в цьому полум'ї. Вона піддалася. Тілом відчула, як його пеніс піднявся з тихою надзвичайною силою й твердістю, і вона піддалася йому. З трепетом, який був, немов смерть, вона віддалася, цілком розкрилася йому. І о, якщо зараз він не виявиться ніжним, як це буде жорстоко, адже вона вся така безпорадна розкрилася для нього!

Вона знову затремтіла від його незбагненно сильного занурення в неї, такого дивного і жахливого! Він міг увійти в її ніжно-розплющене тіло ударом меча, і це була б смерть. Вона зіщулилася у раптовій судомі страху. Та він прийшов з дивним повільним напливом спокою, темним напливом спокою і важкою первісною ніжністю, такою, як при сотворінні світу. І її страх затих у грудях, груди втихомирилися, в ній не зосталося