Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

тім, що саме Достоєвського — не Гете, навіть і не Ніцше — європейська, передовсім німецька молодь сприймає за свого найвидатнішого письменника, я бачу щось віще. Варто лише побіжно передивитись новітню літературу, щоб пересвідчитись у впливові Достоєвського. Це проглядається навіть на рівні простеньких наслідувань. Ідеал Карамазових, цей правічний азіатський окультний ідеал, мало-помалу стає європейським, починає поглинати дух Європи. У цьому я, власне, і бачу сумерк Європи. А відтак повернення до Азії, до джерела, до фаустівських “матерів” і, очевидно, як і будь-яка смерть на світі, цей сумерк приведе до нового народження»[558]. У цих міркуваннях ідеться про нову фазу материнського мороку, яка пов’язана з поширенням у Європі російської ерогенної «філософії життя».

Гессе правомірно вказав, що іронічно зобразити карамазовщину як непрояснену едіповість, виставити її на глум, тобто обіграти, є цілковито безнадійною справою. У його серйозному аналізі відчувається велика відповідальність за всю європейську цивілізацію. Адже сутністю карамазовщини є непередбачувана психічна трансформація, внаслідок якої сформований історичний психотип мужності спонтанно перетворюється на «безформенну сировину майбутнього». Таке перетворення, зазначає Гессе, здійснюється «із сомнамбулічною послідовністю», тобто відбувається на глибинному неусвідомленому рівні. Тут не рятує освіченість, адже навіть активно рефлексуючий Іван Карамазов врешті сповзає «в російську стихію». Тобто перверсивна імперська психологія, за спостереженнями Гессе, не підходить під європейську мірку, — «тверду, моральноетичну, догматичну», оскільки тут добро і зло, Бог і диявол наміцно переплетені. Саме в психіці Карамазових закладається пост-модерністська, божевільна спрага роздвоєного смислу Бога, який одночасно був би і дияволом. Така дуалістична потреба синтезу Бога і диявола радикально протистоїть монотеїзму. Вона і стане основою постмодерністського імперського філософування, обумовленого потягом до надмірної чуттєвості та безформенності. Хоча Гессе вважає, що цю «людину катастрофи», «цього жахливого привида викликав своїм генієм Достоєвський», але цілком ймовірно, що карамазовський психотип пробудив український характер, спраглий Бога-отця. В особі Гоголя цей український характер спровокував Достоєвського. Адже несвідома «російська людина» — аналогічна природі множинної імперії, яка прагне утримати живі душі інших народів, комбінуючи та імітуючи їх у власній псевдосутності, тому світоглядним відповідником імперії постає вбивство монотеїзму, а метафізичним — архетип диявола.

У зв’язку з проявленістю «російської людини» у романі Достоєвського модерна Європа на минулому порубіжжі і протягом XX ст. глибинно самоусвідомилася, розгорнувши процес, який М. Хвильовий у своїх передсмертних памфлетах назвав «психологізацією Європи». Непередбачуване нуртування карамазовщини на минулому порубіжжі викликало тривожне відчуття страху європейської людини: ті, кого боялися, як зазначав Гессе, були чорними людьми, несвідомими себе карамазовими з їхніми різновекторними психологічними трансформаціями. Російська імперська людина поставала як невловима множинна метаморфоза, не мала визначеної сутності і прагнула позбавити стержня європейську національну людину. «Це була зараза, — стверджував Гессе, — що йшла зі Сходу на Європу, це було падіння втомленого європейського духу у первісний хаос, повернення до азіатської праматері». Перед розбурханим монструозним російським духом міг виграти лише той, хто мав стійку монотеїстичну традицію. Першими, як зазначив Гессе, «здали нерви у німців», їхнє нуртування несвідомого породило фашизм, проявивши небезпеку від непросвітленого національного романтизму.

Український світ охопив власний психоз, адже українська аристократична людина стояла на порозі власної держави, нагадуючи розгубленого Мойсея. Коли маєш справу з кимсь із карамазових, резюмував Гессе, «то не відаєш, чим він ошелешить тебе в наступну мить: може кривавою сценою, а може величальною осанною Богові». Саме на порубіжжі разом з більшовизмом, що видавав себе за марксизм, розпочалося активне російське богошукацтво як модернізація християнства, що разом й обіграли не міцну ще у власній монотеїстичній цінності українську народну людину. Адже повернення витісненої у несвідоме монотеїстичної ідеї відбувалося поступово і потребувало адекватного витісненню часу.

Психологічну інфекцію карамазовщини підхопив український народ, перетворюючись у злочинний народ. Адже, карамазови, як зазначав Гессе, здатні на будь-які злочинства, проте чинять їх лише у виняткових випадках, їх задовольняє сама думка про злочин, здійснення злочину в помислах, гра з можливістю. Їхня найстрашніша таємниця — провокувати до злочинності. Несвідомий імперіаліст може імітувати і злочинця, і віруючого, і збоченця, і будь-який національний психотип або світогляд, обігруючи романтичного національного суб’єкта, спонукаючи його повірити в обіграну реальність, як це сталося на порубіжжі з марксизмом, який перетворився у більшовизм і сталінізм.

На основі інтуїтивного відчуття грандіозної небезпеки для національного суб’єкта від імперської карамазовщини З. Фройд у дослідженні «Достоєвський і батьковбивство» (1928), утверджуючи реалістичну психологію, опонував романтичній психології свого учня — А. Адлера, який у праці «Достоєвський» (1918) назвав російського письменника безцінним і великим учителем людства[559]. Позиція Адлера — яскраве свідчення романтичного європейського захоплення російською ерогенною «філософією життя». Але по-батьківськи аналітичний З. Фройд суворо й однозначно відмовив Достоєвському у статусі вчителя людства на основі характерної для нього ерогенної фіксації садомазохізму, що надає амбівалентної сутності, не передбачає «пріоритетного принципу абсолютної моральності»[560], нагадуючи «варварів епохи переселення народів, які вбивали сотні невинних, а потім каялися»[561]. Яскравим представником такої перверсивної маскулінності Фройд вважав синовбивця Івана Грозного, зазначаючи, що «подібні вчинки перед сумлінням — типова риса російського характеру»[562]. Амбівалентна психологія притаманна, на думку Фройда, і Достоєвському, що не дає змоги вважати його учителем людства, а ставить «в ряди його тюремщиків»[563]. Очевидно, Достоєвський, зробивши останній самоаналіз у «Братах Карамазових», написав передсмертну сповідь, в якій душа письменника прагнула очиститися від страшної заздрості до головного суперника — М. Гоголя, тому роман є розв’язанням едіпового конфлікту. Належачи до імперського народу, Достоєвський першим явно, аналітично і послідовно символізував імперську ерогенність, тобто перверсивний фундамент імперської споруди, який він не зміг би так глибоко збагнути без свого конкурента — М. Гоголя. Протиставлення «Достоєвський — Гоголь» дає підстави стверджувати, що без типологічного психоаналітичного зіставлення психоісторій російської та української літератур неможливо збагнути імперського і національного суб’єктів, які поставали в одному просторі Російської імперії. Психоісторичне і психоаналітичне прочитання знімає проблему Гоголя щодо української літератури, адже він — яскраво виражений український філософський психотип морального мазохіста. Саме структура «Гоголь — Достоєвський» дає змогу пізнати істинний психологічно-духовний феномен зречення національного несвідомого, що актуалізує архетип Христа. Так, О. Вайнінгер, аналізуючи структуру «Христос — єврейство» зазначив, що Христос долає у своїй особистості найсильніше заперечення — несвідоме єврейство і завдяки цьому творить наймогутніше ствердження — християнство як абсолютну протилежність єврейства: «Єврейство було особистим спадковим гріхом Христа; його перемога над єврейством є те, чим він піднявся над Буддою, Конфуцієм і всіма іншими. Христос — грандіозна людина, адже він зіткнувся з найграндіознішим противником. Можливо, він єдиний єврей — і назавжди залишиться єдиним, — якому вдалося отримати перемогу над єврейством: перший єврей був і останнім, який став у цілковитому смислі