Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Дмитро Карамазов свою колишню коханку Катерину Іванівну називає «кішкою», «жорстоким серцем», «великого гніву» жінкою[550]. Водночас Грушенька, в яку він закохується після Катерини Іванівни, підкоряє його більш пристрасною жорстокістю: «Прямо жінка! „У мене у самої жорстоке серце“. Ух, люблю таких, жорстоких-то. Хоча і не терплю, коли мене ревнують, не терплю! Битися будем. Але любити, — любити її буду нескінченно»[551]. Закономірно, що ця оргія з плотолюбною Грушенькою і не менш плотолюбними Карамазовими завершується злочином. Адже імперський ерос, виганяючи любов, тісно пов’язаний з садистським сексуальним інстинктом. Отже, імперська маскулінність й імперська жіночість виявляють спільний потяг до ерогенної жорстокості та ерогенного страждання, а «люб’язність», театралізація, маскування є формами різнобічної імітації любові як прояву перверсивного ерогенного бажання.

У просторі цієї ерогенної жорстокості постало таке імперсько-суспільне явище як кріпацтво. Іван Федорович розповідає Альоші про російського кріпосника, який на очах у матері роздягає дитину й випускає на неї псів, котрі тут же роздирають її. Цей крайній прояв потреби в жорстокості «пом’якшується» з допомогою мордування. «У нас, — пояснює Іван Карамазов, — історична, безпосередня і найближча насолода мордуванням биття. У Некрасова є вірші про те, як мужик січе коня батогом по очах, «по лагідних очах». Хто ж цього не бачив, це русизм»[552]. Мордування биттям як власне російську психополітику висміював у комедії «Сон» Т. Шевченко: «Дивлюсь, цар підходить / До найстаршого… та в пику / Його як затопить!.. / Облизався неборака / Та меншого в пузо — / Аж загуло!.. А той собі/ Ще меншого туза / Межи плечі; той меншого / А менший малого, / А той дрібних, а дрібнота / Уже за порогом / Як кинеться по вулицях, / Та й давай місити / Недобитків православних, / А ті голосити; / Та верещать; та як ревнуть: / «Гуля наш батюшка, гуля!»[553].

Судовий процес над батьковбивством — ще один штрих до ерогенного пошуку істини в романі «Брати Карамазови» на основі імперських механізмів розщеплення. Психологіка російського суду, викладена у новелі «Перелюбник думки», зводиться до того, що імітаційний суд химерно й послідовно вихолощує смисл батьковбивства. Цю судову логіку спустошення факту батьковбивства прогнозує іронічна дама Хохлакова на основі винайденого на той час у психіатрії афекту: «А головне, хто ж тепер не в афекті, — ви, я — всі в афекті, і скільки прикладів: сидить людина, співає романс, раптом їй що-небудь не сподобалося, взяла пістолет і убила кого попало, а потім їй все прощають»[554]. Афект, як відомо, з погляду психоаналізу, це — чуттєва, емоційна, неусвідомлена реакція. При наявності стійкого Над-Я у людини виникає потужна протидія афекту злочинності у формі морального страху гріха як страху Божого. Страх, з погляду Фройда, є особливою реакцією відведення небезпечних збуджень у людській психіці. Але імперська маскулінність — це така психологічна сутність, в якої невизначена, амбівалентна батьківська психічна інстанція Над-Я, що й веде до плотолюбного афекту. На афектній психології формується російська «філософія життя», в основі якої лежить культ мускульної сили з перевагою інстинкту смерті над інстинктом життя. Тому імперія з батьківською фігурою злого блазня не лише «отримує афект» батьковбивства, але й афект спустошуючого мовлення, яке імітує християнство і виправдовує батьковбивство на символічному рівні: «Це був афект безумства і божевілля, але і афект природи, яка мстить за свої вічні закони нестримно і несвідомо, як і все в природі… Таке вбивство не є вбивство. Таке вбивство не є і батьковбивство. Ні вбивство такого батька не може бути названо батьковбивством… Чи мені, нікчемному, нагадувати вам, що російський суд є не лише кара, але й спасіння пропащої людини. Нехай у інших народів буква і кара, у нас же дух і смисл, спасіння і відродження пропащих»[555]. Тому коли Альоша з Іваном намагаються порятувати Дмитра від ув’язнення з допомогою втечі в Америку, то Дмитро розпачливо вигукує: «Ненавиджу я цю Америку вже тепер!.. Росію люблю, Олексій, російського Бога люблю…»[556]. Відокремлення російського плотолюбного політеїстичного бога від європейського монотеїстичного — характерна ознака імперського Над-Я, що свідчить про владу диявола у цій психічній інстанції (тому карамазови — чорні люди). На основі відокремлення «російського бога» буде формуватися сталінська імперія.

Отже, Достоєвський показав, що несвідома Російська імперія з чоловіками-батьковбивцями, ерогенними й жорстокими жіночими серцями, хлопчиками-соціалістами моделює незбагненне революційне майбутнє. Невипадково у той самий час (1880 р.), коли Достоєвський написав свій роман, І. Франко сформулював українське уявлення про революційність, називаючи вічним революціонером — дух, науку, думку, волю[557] — ці свідомі аристократичні цінності опонували туманному російському народництву з його непроясненою ідеєю вбивства Бога-отця.

Європейське тлумачення коду карамазовщини і українська реальність

Якщо на несвідомому рівні українському провідному психотипу притаманний асексуальний потяг до смерті, що обумовлює схильність до монотеїзму і становлення філософського мазохізму як потягу до вічного життя, то ерогенний потяг до життя російсько-імперського психотипу обумовлює схильність до політеїзму, або язичництва, як потягу до культу тілесності. «Язичник не помирає, — зазначає Євангеліє від Філіпа, — адже він ніколи не жив. Той, хто повірив в істину, почав жити, і йому загрожує небезпека померти, адже він живе». Тому на порубіжжі головна загроза постане перед українським суб’єктом, коли російсько-імперський суб’єкт буде схиляти його до ерогенного мазохізму як смертельної ситуації. Цю російсько-українську драму не відчитують європейські дослідники. Пророцтво Достоєвського цікавить їх як глибинний авторський самоаналіз, внаслідок якого втратився імперський інстинкт самозбереження й оголилася прихована сутність російсько-імперського механізму, який загрожує європейській цивілізації.

У 1919 р. Г. Гессе на основі роману Достоєвського здійснив пророцтво епохи постмодернізму, згідно з яким сутінки культурної Європи будуть спровоковані несвідомою «російською людиною», апокаліпсис європейської цивілізації відбудеться у формі «маскараду та омани». Головними ознаками новітнього мороку стане, за Гессе, відмова від нормативної моралі задля «усесприйняття».

У XX ст. проявили себе дві епохи постмодернізму, напророковані Достоєвським: несвідома, розгорнута російським більшовизмом, і свідома, пов’язана з філософуванням західноєвропейських мислителів, що розпочалася після російсько-імперського сталінізму. Несвідома і свідома епохи пов’язані з «нуртуванням» карамазовщини. «Як мені видається, у писаннях Достоєвського, а над усе в “Братах Карамазових”, — розмірковував Г. Гессе, — дуже точно висловлене і передбачене те, що я називаю “сумерком Європи”. У