Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Лана саме вклала Гобблза спати. Вона повернулася на кухню. «Господи, та тут кругом трупи.»

«Налий нам, Гарі,» сказав я.

Гарі налив Смердючці, потім мені. Я знав, що ця стопка буде найважчою. Я зробив єдине, що міг зробити. Я прикинувся, що мені зовсім не важко. Я схопив чарку й перехилив її залпом. Смердючка просто дивився на мене. «Я зараз повернусь. Треба сходити до сральні.»

Ми сиділи й чекали.

«Смердючка хороший хлопець,» сказав я. «Тобі не варто його так називати. Як так сталося, що до нього причепилося це прізвисько?»

«Не знаю,» сказав Гарі, «хтось просто дав йому його.»

«А той хлопець у твоїй машині. Він вийде до нас?»

«Не раніше ранку.»

Ми все сиділи й чекали. «Я думаю,» сказв Гарі, «нам варто перевірити, як там Смердючка.»

Ми відчинили двері ванної кімнати. Здавалося, ніби Смердючки там не було. Потім ми його помітили. Він упав у ванну. Його ноги стирчали над краєм. Його очі були закриті, він був у відключці. Ми повернулися до столу. «Гроші твої,» сказв Гарі.

«Дозволь мені заплатити за кілька пляшок.»

«Забудь.»

«Справді?»

«Так, звісно.»

Я взяв гроші й поклав до передньої кишені. Потім поглянув на чарку Смердючки.

«Не гарно, щоб добро пропадало,» сказав я.

«Хочеш це випити?» запитала Лана.

«Чому б і ні? На доріжку…»

Я перехилив чарку.

«ОК, ще побачимось, було класно!»

«Добраніч, Хенку…»

Я вийшов через задні двері, переступаючи через тіло різника. Зайшов у провулок і повернув ліворуч. По дорозі я побачив зелений «Шевроле» седан. Хитаючись, я підійшов до нього. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Кляті двері були незамкнені й, відкрившись, кинули мене на тротуар. Я впав, роздерши собі ліктя об асфальт. На небі був повний місяць. Віскі накрило мене повністю. Я не міг підвестися. Мені треба було встати. Я ж був крутим хлопцем. Я піднявся, навалився на напіввідчинені двері й обхопив їх. Схопившись за внутрішню ручку, я привів себе в рівновагу. Заліз на заднє сидіння й впав там. Там я просидів деякий час. Раптом я почав блювати. З мене просто текли потоки, я заблював усю підлогу. Закінчивши я ще трохи посидів. Потім виліз із машини. Мені стало легше. Я дістав носовичок і витер блювотиння зі своїх штанів і черевиків як міг. Я зачинив дверцята машини й пішов далі по провулку. Мені треба було знайти трамвай маршруту «W».

І я знайшов. Я сів у нього. Доїхав до Веств’ю Стріт, спустився по 21 Стріт, на Лонгвуд Авеню повернув на південь до будинку 2122. Пройшов по сусідській доріжці, дійшов до куща, виліз по ньому на вікно, а через нього пробрався у свою кімнату. Я роздягнувся й ліг у ліжко. Певно я випив десь із кварту віскі. Батько все ще хропів, так же як і тоді, коли я пішов, тільки зараз це звучало голосніше й огидніше. Тим не менш, я заснув.

Як завжди, я прийшов на урок до містера Гамльтона з тридцятихвилинним запізненням. Була 7:30. Я зупинився біля дверей і прислухався. Вони знову співали Гільберта і Салівана. І знову це була пісня про море і Королівський Флот. Гамільтону цього ніколи не було мало.  У школі в мене був власний вчитель англійської і це був По, Едгар Алан По.

Я відчинив двері. Гамільтон підійшов і зняв голку з платівки. Потім він оголосив класу, «Коли приходить пан Чінаскі, ми знаємо, що вже рівно 7:30. Пан Чінаскі ніколи не зраджує собі, він завжди пунктуальний. Єдина проблема – це те, що він приходить не о тій годині, що треба.»

Він зупинився й поглянув на обличчя студентів. Він дуже, дуже пишався собою. Потім він перевів погляд на мене.

«Пане Чінаскі, те, що ви прибуваєте о 7:30, або й взагалі не приходите не має абсолютно някого значення. Я ставлю вам D за курс англійської.»

«D, містере Гамільтон?» запитав я своїм знаменитим цинічним тоном. «А чому ж не F?»

«Тому що F є першою літерою в слові ‘Fuck’. А я думаю, що ви не варті й цього.» Клас зареготав, заревів і затупотів ногами. Я розвернувся, вийшов і зачинив за собою двері. Я йшов по коридору, а за мною вслід нісся їхній гамір.        

52

Війна в Європі проходила дуже успішно для Гітлера. Більшість студентів не особливо висловлювалися з даного питання. На відміну від учителів, котрі майже всі притримувалися лівих і антинімецьких поглядів. Здавалося, що поміж ними не могло бути місця для правих, окрім містера Гласгоу, викладача економіки, котрий був дуже обережним у цих питаннях.

Вважалося дуже модним і правильним виступати за війну з Німеччиною і припинення поступу фашизму. Щодо мене, то я не мав жодного бажання йти воювати, щоб захистити те життя, що я мав, чи майбутнє, що мені світило. У мене не було Свободи. У мене не було нічого. Можливо з Гітлером я мав би перепихон час від часу і більше, ніж долар на тиждень. Я розумів, що мені нема чого захищати. Тим паче, народившись у Німеччині, я відчував природну лояльність до німецького народу і мені не подобалось бачити, як цих людей зображують монстрами й ідіотами. Випуски кінохроніки в кінотеатрах спеціально пускали з прискоренням для того, щоб Гітлер і Мусоліні виглядали буйними божевільними. А ще, коли всі вчителі дотримувалися антинімецьких поглядів, я просто не міг погоджуватися з ними. Керуючись своїм відчуженням і спротивом я вирішив повністю заперечувати їхню точку зору. Я ніколи не читав «Mein Kampf» і навіть не збирався. Для мене Гітлер був ще одним диктатором, але замість вичитування мене за обідом, він би просто вибив мені мізки чи відірвав яйця, якби я вирішив виступити проти нього.

Іноді, коли викладачі заводили про небезпеку нацизму (нас змушували писати слово «нацизм» з маленької букви, навіть на початку речення) і фашизму, я зривався на ноги й заявляв:

«Виживання людської раси залежить від вибіркової відповідальності!»

Що означало, дивися з ким лягаєш у ліжко, та тільки я розумів, що мав на увазі. Насправді ж, я намагався роздратувати усіх.

А ось це я навіть не знаю звідки взяв:

«Одним із недоліків Демократії є те, що спільний голос гарантує спільного лідера, котрий веде нас до спільної апатичної передбачуваності!»   

Я уникав прямих посилань на євреїв та чорних, котрі не зробили мені нічого поганого. Всі мої проблеми були спричинені білими гоями. Отож,