Читати книгу - "Урізька готика"

— Добре, у мене тепер донька хвора. Піди зроби так, щоби була здорова, то нічого тобі не буде.

— Добре, — каже Саляк.

Взяли його під пахи кілька хлопів довкола нього та й повели його пастівником. А він як не вирвався від них, як не зачне втікати, отуди Тростовачкою до Радичова. Люди за ним, оден навіть на коня скочив, — там десь коні паслися, — але де тому край! А він біжить, а ту з опечених ніг м’ясо кусниками рвеся, аж вище нього ті кусники летять, кров’ю сліди значить, — і таки добіг до Радичова і сховався. Як він, бідний, ратувався того дня, Бог його знає. Пообвивав собі рани якимись лопухами, потому вже жінка до нього навідувалася, і ми, пастухи йому їсти носили…[282]

— То було страшне, — розповідав далі Петро. — Тато був такий попечений, що не давався везти. Та й у нас перед тим кінь здох. Мама сиділа коло нього й обмахувала тіло галузкою, щоб мухи не докучали. Відлучалась хіба подоїти корову. А я бігав до потоку за студеною водою. Коло нас лежало ще двоє ґаздів. Один умер на другий день. Дуже голосно йойкав і просив трутки[283], щоб не мучитись. А до другого приїхав брат з Ясениці й завіз додому, аби вмер у своїй хаті, бо той дуже просився. А мій тато не просився, лиш тихо стогнав. Ми з мамою затулили його веретою від сонця. Увечері знімали. «Дивися, Петрусю, які звізди[284]!» — казав він мені. Далі рани в нього загноїлися і від тіла пішов поганий дух. Пам’ятаю, як тато спитав маму:

— А що, Ганю, багато людей нині вмерло на холеру?

— Штирнадцять[285].

— Видиш, що то не ми зробили?

— Не виджу, а знаю!

— Будуть ще вмирати, доки спека. Най усі виздихають! Нема їм прощення за то, що з нами зробили!

— Ой Іване, бійся Бога! Якби хто вчув, що ти кажеш! Петрусю, нікому не кажи!

Пам’ятаю, я сказав:

— Я не такий, як дурний Гаврило!

— Ні-ні, у твого вітця розум помутнів з великого болю. Не слухай його!

— Ніколи ще мій розум не був такий ясний!

І тато закрив очі.

Мама поплакала й пішла виганяти корову. Пасла коло нас, аби далеко не відходити. Тато вже був такий слабий, що ледве дихав. Я сидів коло нього і не знав, як відогнати муху, що лазила в нього по носі. Махав галузкою, аж тато се почув і спитав:

— Доста. Де мама?

— Пішли виганяти корову.

— Добре. Візьми мене за руку.

І сказав:

— Усьо, що маю, віддаю тобі!

Більше нічого не говорив. Орку, я забув ці послідні слова! Одразу по тому тато заснув, а я коло нього, хоч був білий день. Заснув, тримаючи його за руку. Мене збудила мама, а тато вже заснув навіки. Сі слова я згадав аж тепер! Ти знаєш, що вони означають?

— Що? — тихо відгукнувся Орко.

— Тобі їх казав вуйко Митро? Коли ти видівся з ним на мості?

— Там не було жодного вуйка Митра! — викрикнув Орко. — Чого ви причепилися до мене, тату?

«Бреше, — подумав Петро. — Або з ним сталося те, що й зі мною.»

— Добре, — зітхнув він, — я все повів тобі про твого діда. Мусиш знати, за що нас люди так ненавидять. Коли їм добре, вони нас не знають. Але, як тільки неврожай, моровиця, то шукають винних. Не думають, що то можуть бути кара Божа чи Боже випробування. Отець передав мені свою силу, бо зачав би ходити по смерті. Опирі се нечасто роблять. Проте я не хотів би користатися з тієї сили. І зовсім з того не тішуся…

— Чому, тату?

— Бо то сила не від Бога. Її забагато на одне людське життя. Чому так є, не знаю… Може, є десь книжка, в якій усе написано. Але простому чоловіку ліпше то не знати.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Орко спитав:

— А що було далі, тату?

— Через тиждень приїхали урядники й забрали тих, хто палив до Самбора. Бо ж то було убійство, як не як.

— А Гаврила теж забрали?

— Та де там! Десь щез. Казали, що за таке можуть скарати на горло, але найшли адуката[286], і той сказав, що колись був перед тим закон — палити опирів на терновому огні. Старий закон важніший за новий. Навчив хлопів, що говорити на цісарському суді, а сам утік, бо мав би за свою підказку дуже велику біду. А тим нич не було: відсиділи пару місяців у криміналі. Якби не вмер нагуєвицький священик, може, й нічого не сталося, бо отця Василія дуже шанували в селі. А в Ясениці священик сказав: «Паліть мене разом з ними!» І минулося.

— А в Урожі?

— Де би позволив старий єгомость, чи тоді молодий ще, отець Антоній! Зараз після похорону мама забралася до Урожа. Казала, що їй встидно людям в очі дивитися.

— А їм не встидно було?!

— Мовчи, Орку, ти ще не знаєш, які є люди!

Удома Петро нагадав синові:

— Пильнуйся, Орку! Будуть тебе кликати — не йди. Не вір нікому. Я так думаю, що нам ліпше поїхати до тої Америки, але про се — ні слова! Не знаю, що там сталося з паном вчителем, але на нас вже криво дивляться. Не доведи, Боже, ще якогось нещастя. Отець Антоній не зможе нас порятувати…

— Ви направду[287] хочете до Америки? Не дурите?

— Йди подивися, як там кінь!

«Овва, — подумав собі Петро. — З конем нас не пустять на корабель. І стало йому шкода Гривка, бо виплекав його з малого лошатка і дбав за нього більше, ніж за рідних дітей.

…Отець Антоній побачив їх обох на вечірні: Петра з Орком. Людей прийшло більше, ніж звичайно. Вони чекали не так служби, як того, що скаже священик після неї. Руки в отця Антонія тряслися, виглядав постарілим, і голос мав слабший, ніж звичайно. Мучило його не те, чи сподобається проповідь, а мав сумнів, наскільки вона відповідає його сану.

— Дорогі браття і сестри! Прочитав я нині давні записи у тій книжці, про яку ви всі знаєте, і спитав себе: нащо? Невже для того, щоб ми з вами пам’ятали, як усе було, і не розказували дітям байок? Се також потрібно. Але коли я порівняв давні записи з новими, то побачив, що ви