Читати книгу - "Прокляті"

їм і звертаюсь за допомогою до засохлого шматка вусів Гітлера. Щоб заспокоїтися і зупинити сльози, що все печуть мені очі, я звертаюсь до корони Медичі. Я кажу в мікрофон своїм батькам, щоб вони припинили плакати. Так, кажу я, це правда, я дійсно мертва. Крижаним голосом дітовбивці Жиля де Ре я розповідаю родині, що залишила крихкий смертний світ і зараз мешкаю у вічності.

Тут плач по той бік з'єднання ущухає. Тихим хриплим шепотом тато питає:

— Меді… — голосом, що тремтить від священного жаху, він питає: — Ти тепер сидиш поруч із Буддою?

Брехливим голосом серійного вбивці Туга Бехрама я запевняю батьків, що все, чого вони мене навчали: відносність моралі, повторне використання, секулярний гуманізм, органічна їжа, розширена свідомість Геї, — все це виявилося абсолютною істиною.

Радісний голосний сміх зриваються з губ мами. Чистий видих полегшення.

Атож, я їх запевняю, що мені тринадцять, і що я залишаюсь їхньою дорогою дівчинкою, і що я мертва… але я на віки вічні оселилась у безтурботному, мирному Раю.

Розділ тридцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Ми з мертвим поліцейським загоном плануємо влаштувати собі невеличку мандрівку, щоб поспілкуватися трохи з живими. І пограбувати Землю, позбавивши її запасів цукерок».

Леонард полюбляє іриски «Кенді Корн», ці фальшиві ядра з цукру-піску, пофарбовані стрічками білого, помаранчевого й жовтого кольору. Паттерсон обожнює карамель із шоколадним смаком, більше відому як «Тутсі Ролз». Стрілець жадає знову скуштувати надмірно солодку суміш арахісу й ірису, що продаються під назвою «Біт-О-Хані». Бабетті ж не треба нічого, крім м'ятних «Сертс».

Як пояснює Леонард, Гелловін — то єдина регулярна можливість для мертвих мешканців Пекла відвідати живих на Землі. Від заходу сонця й до півночі прокляті можуть ходити — і бути видимими — серед живих. Розвага закінчується, коли проб'є дванадцята; і, як у казочці про Попелюшку, ті, хто не дотримаються цієї комендантської години, будуть суворо покарані. Як зазначає Бабетта, ті, хто спізнився, змушені блукати землею цілий рік, аж до заходу сонця наступного Гелловіна. Дякуючи розплавленій пластмасі її старенького годинника «Свотч», Бабетта одного разу не встигла повернутися вчасно і була приречена блукати, непомітна і нечутна, серед самозакоханих живих цілих дванадцять нудних місяців.

Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, ми сидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіон із шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборку від штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з землі жменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднить драну сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.

Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати: бродягу? Жебрака?

Леонард хитає головою: ні.

— Зомбі? — не відстаю я.

Леонард знову хитає головою і зізнається:

— Я п'ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинув під час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку Птоломея І в Александрії.

— Це був мій наступний варіант, — брешу я. Дихаючи на лезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджала і поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обрав саме цей костюм.

— Та це не костюм, — сміється Паттерсон. — Саме переписувачем він і був. І саме так і помер.

Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець, але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого року до нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, який виглядає стовідсотковим американським красенем, пояснює це, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольний шолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.

— А я — афінський піхотинець, що загинув у битві з персами у чотириста вісімдесятому році до нашої ери.

Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховати яскраво-червоні шрами на зап'ястках, Бабетта зізнається:

— А я — велика принцеса Саломея, що вимагала вбити Іоанна Хрестителя, яку покарали тим, що кинули до диких собак, які розірвали її на шматки.

Леонард заперечує:

— Тобі цього хотілося б.

— Гаразд, — погоджується Бабетта. — Насправді, я фрейліна Марії Антуанетти, і я покінчила з життям, щоб не потрапити на гільйотину в 1792 році…

Паттерсон перериває її:

— Брехуха.

Леонард додає:

— І Клеопатрою ти теж не була.

— О'кей, — каже Бабетта. — Значить, то була іспанська інквізиція… гадаю. Чого ви регочете, то було так давно, що я вже й не пам'ятаю.

За звичаєм, на Гелловін померлі мають вештатися землею не просто так, а у своєму справжньому вигляді. Таким чином, Леонард знову стає прадавнім ботаном. Паттерсон — качком бронзового віку. Бабетта — замордованою відьмою чи ким вона там була. Той факт, що дехто з моїх нових друзів мертвий вже кілька століть чи навіть тисячоліть, примушує сприймати момент, коли ми сидимо разом, шиємо та поліруємо, як дуже крихкий, і визначений наперед, і дорогоцінний.

— Та пішло воно все, — заявляє Емілі. Вона явно шиє вишукану спідницю з тюлю та прикрашає її дорогоцінним камінням, яке вона забрала у коматозних чи божевільних душ. — Я не збираюся гасати на Землі у костюмі дурної канадки, що померла від СНІДу. Я буду казковою принцесою.

В глибині душі я боюся навіть думати про те, щоб ходити серед живих. Через те, що це мій перший Гелловін після кончини, я здригаюся, уявляючи, скільки Брудних Похітливців блукатиме містом, почепивши на шию петлю із презервативів «Хелло Кітті», зробивши собі макіяж у синіх тонах задушеної, являючи собою дешеву пародію на мій трагічний кінець. Ходячи землею ті кілька годин, чи не зустрічатиму я постійно брутальних гульвіс, які сміятимуться з мене? Як і Емілі, я хочу вдягнутися як стандартний вигаданий персонаж: джин, чи янгол, чи привид. Інший можливий варіант — повернути на Землю мої жахливі армії та примусити їх носити мене всюди у золотому портшезі, поки ми полюватимемо на моїх ворогів, цих міс Гарячих Хвойд, і залякуватимемо їх. Я могла б узяти із собою Тигра і видавати себе за відьму, що подорожує разом із близьким другом.

Мабуть, відчувши мій поганий настрій, Леонард питає:

— Ти як?

У відповідь я просто знизую плечима. Не покращує мені настрій і згадка про те, як я збрехала батькам по телефону.

Єдине, що робить Пекло таким жахливо пекельним, нагадую я собі, це те, що ми сподіваємось, ніби існування тут має бути райським.

— Мабуть, це тебе підбадьорить, — промовляє незнайомий голос. Я і не помітила, як до нашої компанії приєднався Стрілець; костюма на ньому немає, але у нього є товста тека для документів. Тримаючи теку в одній руці, другою він підхоплює одну сторінку, відділяє її від інших і дістає. Підіймаючи її так, щоб усі бачили, Стрілець питає: — Хто сказав, що життя