Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– А я тобі цього не дозволю! Якщо в тебе є якась нагальна справа, то я наполягатиму, щоб ти займався нею та й, правду сказати, буду рада маленькому відпочинку. Як завжди, я гулятиму собі Парком, а бачитися ми будемо увечері, – це буде краще, ніж перебувати за багато миль від тебе і взагалі тебе не бачити.

– Але, кохана моя, я не можу дозволити тобі залишитись. Хіба зможу я займатись своїми справами, коли знатиму, що ти занедбана?

– Я не почуватимусь занедбаною: поки ти займаєшся тим, чим повинен, Артуре, я ніколи не скаржитимуся на брак уваги. Якби ти розповів мені раніше, що повинен був щось зробити, до цього часу справу було б вже наполовину завершено; а зараз ти повинен надолужити втрачений час за рахунок подвійних зусиль. Скажи мені, що це за справа, і я не стану тобі на заваді.

– Ні, ні… ти повинна поїхати додому, Гелено! Я повинен знати, що ти в безпеці й здорова, хоч і далеко від мене. Твої очі зблякли, а ніжний делікатний рум’янець зник із твоїх щік.

– Це лише від надміру веселощів і втоми.

– Не тому, кажу тобі; це через лондонське повітря – ти сумуєш за свіжим вітерцем своєї сільської домівки. І не забувай про свій стан, Гелено; ти ж знаєш, що від твого здоров’я залежить здоров’я нашої майбутньої надії.

– То ти хочеш позбутися мене?

– Авжеж, і сам відвезу тебе до Грасдейлу, а потім повернуся. Я затримаюся на тиждень чи на два.

– Але якщо вже я маю їхати, то поїду сама: якщо тобі потрібно залишитися, безглуздо марнувати час на поїздку туди й назад

Але йому не хотілося відправляти мене додому саму.

– Невже я така безпорадна, – вигукнула я, – що не зможу проїхати сотню миль у нашому власному екіпажі в супроводі лакея та служниці? Якщо ти поїдеш зі мною, то я затримаю тебе. Але скажи мені, Артуре, що це за справа і чому ти ніколи не згадував про неї раніше?

– Я мушу порадитися зі своїм адвокатом, – сказав він і розповів мені щось про маєток, який хотів продати, щоб виплатити частину боргів, та чи пояснення його були трохи плутані, чи то я нічого не тямила, бо не могла собі уявити, як може така справа затримати його в місті ще на два тижні після мого від’їзду. І ще менше я зараз можу збагнути, як це могло затримати його на місяць, бо минуло приблизно стільки часу відтоді, як я його залишила, а він і не думає повертатися. У кожному листі він обіцяє ось-ось приїхати, та щоразу обманює мене або ж сам себе. Його виправдання невиразні й недостатні. Майже певна, що він знову зв’язався зі своїми колишніми друзями. І навіщо я залишила його! Мені так хочеться, щоб він повернувся!

29-те червня. – Артура ще немає; і вже багато днів я марно чекаю його листа. Коли ті листи таки приходять, то зазвичай виявляються дуже короткими, вони переповнені виправданнями та обіцянками, яким я не вірю; та я так чекаю їх, так поспішно відкриваю і спрагло читаю ті кілька рядків, які він зумів написати у відповідь на три чи навіть чотири довгі листи від мене!

Це так жорстоко – полишати мене саму! Він знає, що мені немає з ким спілкуватися, крім Рейчел, бо ми не маємо тут нiяких сусідів, крім Гаргрейвів, чию резиденцію, оточену низькими, лісистими пагорбами, що простягалися за Дейлом, я насилу можу розгледіти з горішніх вікон. Я була рада, коли дізналась, що Мілісент так близько від нас, та вона ще в місті зі своєю матір’ю, а в Гроуві немає нікого, крім маленької Естер та її гувернантки-француженки, бо Волтера ніколи не буває вдома. Я бачила цей зразок чоловічої бездоганності у Лондоні: на мій погляд, він на вряд чи заслуговує хвалебних панегіриків своєї матері та сестри, хоча виявився приємнішим, ніж лорд Лоубаре, відвертішим і шляхетнішим, ніж містер Гримзбі, і витонченішим та вихованішим, ніж містер Гатерслі. О Артуре, чому ж ти не повертаєшся? Ти казав про моє здоров’я: хіба ж можу я тут розквітнути і набратися сили, якщо марнію від самоти і тривоги? Ото буде тобі наука, як повернешся і побачиш, що врода моя геть змарніла. Можна було б запросити в гості дядька й тітку або мого брата, проте мені не хочеться скаржитися їм на свою самотність, бо це найменше моє лихо. Але що тримає його там? Мене дуже непокоїть це запитання й ті страшні підозри, які воно породжує.

3-є липня. – Мій останній лист нарешті спонукав його на відповідь, та ще й набагато довшу, ніж зазвичай. Він грайливо вичитує мені за жовчність та ущипливі зауваження, які прочитав у моєму останньому листі, каже, що я просто не маю ніякого уявлення про ті численні зобов’язання, які затримують його, та обіцяє, що попри все неодмінно повернеться ще до кінця наступного тижня, а також закликає мене до терплячості, бо це «найголовніша жіноча чеснота», і каже, щоб я не забувала вислову: «Розлука підігріває кохання» і була певна, що чим довше він затримається, тим більше кохатиме мене, коли повернеться; а поки що просить, щоб я й далі писала йому, бо хоч він інколи й буває дуже ледачим або надто заклопотаним, аби відповідати на листи, та йому подобається отримувати їх, а якщо я припиню йому писати, то він так розсердиться, що докладе всіх зусиль, аби забути мене. Наприкінці він написав про Мілісент Гаргрейв:

«Твоя маленька подруга Мілісент незабаром візьме з тебе приклад і впряжеться в шлюбне ярмо разом із моїм другом Гатерслі, який хоче одружитися ще до кінця року. «Тільки, – сказав він мені, – я повинен побратися з жінкою, яка дозволятиме мені чинити по-своєму, а не так, як твоя дружина, Гантингтоне: вона приваблива істота, але при нагоді може поводитись, як мегера, – (тут я подумав: «Маєш рацію, хлопче», але вголос нічого не сказав). – Мені б хотілось мати якусь добру, спокійну душу, яка просто дозволяла б мені робити все, що завгодно, і ходити, куди я захочу, сидіти вдома або і не з’являтись там, і все це без жодного слова докору або скарги, бо я не люблю, коли мене турбують». «Добре, якщо гроші для тебе не мають значення, то ідеально підійде тобі сестра Гаргрейва Мілісент», – відказав я. Він попросив, щоб його представили їй, бо грошенят у нього