Читати книгу - "На Зеландію!"

зсередини підривали. Вони волоклися низько, цілковито ховаючи під попелястими космаками верхні поверхи висотних будинків. Невдовзі почалася злива. Справжній проливень: струмин не було, з неба падала суцільна плівка води, розмазуючи реальність. Окленд поринув у землисті сутінки.

Я забіг у якийсь фаст-фуд: перекусити і перечекати негоду (вже писав, але повторю ще раз: Зеландія виявилась нечувано дорогою, всі шість днів довелося харчуватися самими хот-догами і гамбургерами). Замовив найпростіше меню і всівся жувати ту хімію. Крім мене в ресторанчику було троє чоловіків – судячи з форменного одягу, якісь монтажники.

Несподівано вулиця померкла. У приміщенні стало так темно, що я не зміг би читати без штучного освітлення. З півночі долинув якийсь гуркіт. Так, наче десь там сідав літак, але я чудово знав, що аеропорт лежить на південний захід від міста. Хтось закричав. Від вітру захитались світлофорні стовпи. По-справжньому сила вітру проявилася тоді, коли повз вікно забігайлівки кулею пролетіла поламана парасолька. Десь неподалік спрацювала автомобільна сигналізація.

Щосекунди пориви ставали лютішими. Скажений натиск стихії передавався на стіни, примушував вібрувати підлогу. Будівля захиталась, неначе під час землетрусу. На моїх очах від вітру прогиналися вікна. Вода лила з небес суцільним потоком. Більше не було ніяких плівок, просто маса води, яка з виливалась із небес і з гуркотом розбивалась об землю. Машини спинялись посеред дороги – водії не бачили, куди їхати. За кілька секунд вода просочилась крізь зачинені вікна. Мокра пляма потяглася в глибину залу від вхідних дверей фаст-фуду.

Буревій стих так само раптово, як і почався. Спершу пояснішало, а згодом знову засяяло сонце. Якби не глибокі калюжі та купи побитого, прилиплого до землі листя, ніщо б не вказувало на нещодавнє буйство природи.

Я вийшов на вулицю. Окленд мав вигляд худющого кота, якого щойно викупали в душі…

За годину пішки дочалапав до хостела.

Побачивши мене, дівчина на рецепції зраділо вигукнула:

– Дякувати Богу, ти живий!

– Не зрозумів… – Я інстинктивно озирнувся за спину, наче остерігаючись, що на подвір’ї причаївся кілер. Невже пронюхали про акцію і тепер за мною полюють оклендські скінхеди?

– Як?! Ти нічого не бачив? Де ти був? – Очі дівчини розширилися від непідробного здивування.

– У центрі… Я мав ленч в Окленд-Сіті.

– Ти що, спав?

– Ні.

Тепер вона дивилася так, ніби по дорозі до «Пентланд Бекпекерс» мене гепнуло по голові деревом.

– Над північною частиною міста пронісся торнадо. – Новозеландка перейшла на шепіт. – Невже ти нічого не помітив?

– А-а, ти про негоду, – відмахнувся я, перш ніж до мене дійшли її слова. – Стій, ти сказала торнадо?

Вона ствердно замотала головою і показала в напрямку центральної кімнати хостела:

– Мерщій туди! Наслідки зараз показують по всіх каналах.

Торнадо – це те ж саме, що й смерч, тільки по-американськи. Він являє собою вертикальний атмосферний вихор, який утворюється у грозовій хмарі і має форму рукава чи хобота висотою 800 – 1500 метрів. Повітря у вихорі обертається проти годинникової стрілки, підіймаючись угору; швидкість обертання – десятки метрів за секунду. Через це всередині вихору створюється розрідження, куди всмоктуються вода, пил, різні предмети, які потім переносяться на великі відстані. Якщо торнадо торкається землі, то майже завжди спричиняє значні руйнування.

У залі навколо телевізора зібрались практично всі, хто був у хостелі. Сам смерч, певна річ, зняти на відео не вдалося (не факт… може, хтось і відзняв, просто не встиг показати…). Тож репортерам випало смакувати лише наслідками стихійного лиха. Торнадо пронісся над північною частиною Окленд-Сіті. На екрані – величезний гіпермаркет ангарного типу. Його показували згори, певно, з вертольота. Через дах тягнувся довжелезний і прямий, як стріла, пролом. У найбільш пошкоджених місцях отвір сягав 4–5 метрів у ширину. Здавалося, наче хтось намагався розпиляти дах величезною пилкою.

На стоянці за гіпермаркетом валялися розкидані легкові автомобілі. Здалеку картина нагадувала дитячий майданчик, на якому малюки бавилися в машинки, а потім їх покликали обідати і вони залишили все, як є. Неподалік на узбіччі лежала перекинута вантажівка. Показували також кілька приватних будинків із вибитими вікнами і дірками в покрівлях. Слід руйнувань тягнувся на північний схід крізь Сіті й обривався перед виходом в океан.

Кількість жертв була невідомою. Поки що повідомлялося про трьох зниклих безвісти.

Я спитав у когось із постояльців адресу «розпиляного» гіпермаркету. Дістав відповідь, запустив нетбук і відшукав маркет на карті Окленда. Торговий центр лежав на два кілометри північніше від фаст-фуду, де я перечікував негоду… Я не міг повірити власним очам. Якби вийшов пізніше або загаявся, вибираючи заклад для ленчу, міг би вже не сидіти в «Пентланд Бекпекерс», а в буквальному розумінні кружляв би у небесах.

Того дня всі тільки й говорили, що про торнадо…

Ввечері (за новозеландським часом) новина про смерч над Оклендом докотилася до України. Зрозуміло, мої родичі забили на сполох. У Facebook одне за одним вигулькували запитання, чи я ще живий, чи мене засмоктало і я зараз літаю десь над акваторією Тихого океану. Не без гордощів повідписував їм усім, що перебував за два кілометри від убивчого вихору, але вцілів.

Були також розумники, які підсміювалися з мене. Мовляв, поперся в Єгипет – там почалася революція, зазирнув до Сирії – через три дні заледве не громадянська війна, тепер в Окленді – і над містом проноситься перший за останні півстоліття торнадо. Цим я нічого не відписував, оскільки закономірність починала насторожувати. (Оффтоп: угадайте, що мені писали у Facebook на другий день після цунамі в Японії…)

По обіді я залишився у хостелі. Став чекати дзвінка з «The ROCK FM».

* * *

Годинник цокав, час збігав. Якщо ефір запланований на завтрашній ранок, мені б уже мали подзвонити. Чи Кеті Міллс, чи хто-небудь інший. Проте мобільний мовчав.

О другій пополудні я остаточно переконався: щось не так. Мене ігнорують. Вирішив дзвякнути до Пошивайло. Може, вона прояснить ситуацію або зв’яжеться з кимось із радіо.

– Наталю, привіт! – вітаюся.

– Привіт, Максиме!

– Телефоную через запрошення на радіо.

Вона не спитала «а що не так?» чи «що трапилося?», натомість просто сказала:

– О’кей.

І я втямив, що справи кепські.

– Досі ніхто не подзвонив.

Наталя заговорила після паузи і відразу ошелешила мене:

– Вони передумали.

– Що значить «передумали»? – вигукнув я. – Чому?

– Ти ж посилав скаргу в BSA? – Я не відповідав, Наталя чудово знала, що скарга вже надіслана. – Її прийняли й розглянули. Оскільки вона стала четвертою такою скаргою, а також через те, що ти зазначив, що перебуваєш зараз в Окленді, BSA ухвалили рішення вжити заходів стосовно «The ROCK FM».

– Яких заходів?

– Цього