Читати книгу - "На Зеландію!"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Влад виявився цікавим хлопом: приємний, товариський і, безперечно, дуже розумний. Хоча я так і не зміг розслабитися в його присутності. Мене насторожував (майже дратував) його костюм. Якось важко довіряти чувакам, які приходять на «пиво» в глянцевому жакеті і сорочці з комірцем-стійкою.
Попри це ми файно спілкувалися. Говорили про Україну (розпитував переважно Влад, дівчата ще не встигли засумувати), про життя в Зеландії, про дивацтва новозеландців, труднощі у пошуках роботи тощо. Перегодя Наталя непомітно перевела розмову в потрібне їй русло і взялася бомбардувати мене бронебійними запитаннями про реальну мету приїзду.
Зрештою я здався і розповів про плакати, змовчавши про те, що на постерах. Просто розказав, що головною метою акції є розклейка «просвітницьких» плакатів, пов’язаних із Ґреґом Морґаном і конкурсом «Виграй дружину з України», які примусять новозеландців задуматись над скоєним паскудством. Влад і Наталя перезирнулися. Не схоже, що їм припала до душі наша з Притулою вигадка.
– Що на плакатах? – суворо спитав Вернигора.
Намертво стуливши губи, я мотав головою з боку в бік. Мовляв: не скажу.
– Максе, будь ласка… – просила Наталя.
Я вдавав, що оглух.
Чому я взагалі виклав інформацію про постери? Певна річ, що не просто так. Позаяк і Влад, і Наталя давно жили у Новій Зеландії, мені кортіло довідатися, чим загрожує подібна вихватка. Тож ніби ненароком я поцікавився:
– Що може бути за розвішування таких «афіш»?
– Залежить від того, що на них зображено, – відповів Влад. – Ти сам це розумієш.
– Владе, вибач, але я не можу розповісти більше, ніж уже сказав.
Вернигора прискіпливо подивився на мене і спитав:
– На твоїх плакатах немає насильства? Чи порнографії?
Він не здогадувався, що влучив просто в яблучко. Мій кадик, клацнувши, смикнувся вгору. Ага, куди там, голі «буфери» і відрізані яєчка – ні разу не насильство і ні разу не порнографія!
– Ну-у… – витягую губи трубочкою, намагаюсь надати обличчю якомога чеснішого виразу і кажу: – Немає. Нічого такого там немає.
– От і добре!
«Бляха-муха», – думаю, відпиваючи пива з бокалу.
– І все ж таки. Що мені… м-м… може бути, – обережно починаю, – якщо там таки є трохи цього… насильства? Чи… Тобто там, звісно, нічого такого немає! Не подумай! Але раптом, ну, якби воно було… То чим мені це загрожує? Загрожувало б тобто…
– Взагалі поліція такими справами не займається, – знизав плечима Влад. – Копам немає діла до якихось там плакатів, своїх справ вистачає, але…
– Що «але»?
– Якщо раптом постери викличуть помітний резонанс у суспільстві, маю на увазі, якщо до поліції безперервно дзвонитимуть зі скаргами, то копи просто змушені будуть діяти, вживати якихось заходів.
– Хм… – буркнув я.
– Ось, наприклад, – вів далі він, – два тижні тому скінхеди розповсюдили по Окленду листівки з агресивними закликами позбутися «кольорових» емігрантів: індусів, меланезійців і китайців. Наступного дня оклендська спільнота (переважно, мабуть, ті самі емігранти) засипала поліцію обурливими скаргами.
– І що?
– Двох скінхедів спіймали, зараз вони у в’язниці, очікують на суд. Хлопам загрожує до трьох років позбавлення волі плюс величезні штрафи.
«Зараза! – я пошкріб собі тім’я. – Що робити?» В той момент ідея Притули більше не видавалась мені такою героїчною. Романтизм вивітрився, як бульбашки з теплого пива.
– І ти думаєш, що їх посадять?
– Думаю, так. Майже певен. Справа набула великого розголосу. Для влади так буде простіше.
– А якби на їх місці були іноземці?
– Не громадяни Нової Зеландії? – Влад замислився: – Гм… Точно не знаю, треба буде почитати кодекс. Але гарантую, що так просто їх би не відпустили. Судили б усе одно тут, у Зеландії. Принаймні штрафу вони б не уникнули.
– Великого?
– Немалого. Тисяч тридцять-сорок доларів. Може, більше…
– Зрозуміло… – похнюплено прошепотів я.
– Але тобі нема чого переживати, Максе! – Вернигора поплескав мене по плечу. До сьогодні не знаю, він знущався чи справді підбадьорював мене. – На твоїх плакатах нема ні насильства, ні порнографії. Так що не забивай дурним голову!
– Ага… – Я обхопив вологий келих обома долонями і, тяжко зітхнувши, вперся у гладенький обідок підборіддям…
* * *
Настала середа, 4 травня. Зранку я знову подався в Окленд-Сіті. З одного боку, через те, що в хостелі не давали сніданків, а це дуже погано, адже снідання – це запорука гарного дня. Не тільки для того, хто поснідав, а й для оточуючих. Якщо мене, приміром, три дні не погодувати сніданками, то під кінець четвертого дня я вже не знатиму, куди трупи складати. А з іншого – мені потрібно було нагледіти який-небудь паб, де я проголошуватиму тост за вічну дружбу між Новою Зеландією та Україною.
Погода в Окленді неповторна. Настільки неповторна, що не повторює сама себе навіть протягом дня. Зараз сяє сонце, за півгодини над головою вже штовхаються замурзані хмари, потім знову визирає сонце, а ще за півгодини налітає такий вітрюган, що навіть ківі[59] починають літати… дупцями вперед і лапками доверху.
Основною особливістю клімату Окленда є висока вологість повітря. Це зумовлено як географічним розташуванням (місто з усіх боків оточене водою), так і значною кількістю опадів. Дощі йдуть постійно, як улітку, так і взимку. Прогнозам можна довіряти не далі як на дві години наперед. Місцеві нерідко кажуть у розмовах із приїжджими: «Вам не подобається погода в Окленді? Почекайте десять хвилин».
Зі мною все було навпаки. Коли я вийшов з «Pentland Backpackers», погода мені цілком подобалася. Трохи парило, проте небо було чистим, глибоко-синього відтінку. Поки доїхав з району Маунт-Іден до центру, небесний купол посірів, наче його знудило, а з півночі набігли кошлаті і брудні, немов дворняги, хмари. Температура впала. Замжичив дощик.
Ще в хостелі підготував список пивних пабів, музичних ресторанчиків та караоке-барів – словом, усіх місць, де можна буде зачитати тост, не боячись, що охоронці викинуть тебе головою вперед. Тож я тинявся по центру, поволі насичуючи одяг і волосся вологою і зазираючи у відібрані забігайлівки. За дві години обійшов усі і зупинив свій вибір на двох на вигляд непоганих генделях: «Kiwi Music Bar» (на Квін-стрит, головній вулиці) і «Geihinkan Karaoke Bar» (на Альберт-стрит). Обидва в самісінькому центрі Окленд-Сіті. У кожному – просторі зали для відвідувачів і невеликі сцени з мікрофонами для співунів, якраз те, що треба.
За час рекогносцировки погода зовсім зіпсувалася. Хмари зробилися такими драними, що страшно було дивитися. Їх наче гранатами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Зеландію!», після закриття браузера.