Читати книгу - "Чорна стріла"

— Мілорде герцог, — сказав один з тих, що супроводили його, — невже ваша милість ще не втомилася, піддаючи небезпеці своє дорогоцінне життя? Для чого ми тоді марнуємо тут свій час?

— Кетсбі, — відповів герцог, — наслідки битви вирішуються тут. Решта сутичок не має ніякого значення. Ми повинні тут перемогти. Що ж до небезпек, то якби ви були бридким горбанем і діти дражнили вас на вулицях, ви б дешевше оцінювали своє життя. А година слави варта життя. У всякому разі, коли ви хочете, їдьмо і огляньмо інші позиції. Сер Річард, мій тезко буде й далі утримувати залиту кров'ю вулицю. На нього можна покластися. Але пам'ятайте, сер Річард, не все ще закінчено. Найгірше попереду. Не спіть.

Він підійшов до молодого Шелтона, поглянув йому у вічі і, взявши обома руками його руку, так міцно стиснув її, що у Діка ледве не виступила з-під нігтів кров. Дік не витримав його погляду. Божевільне збудження, відвага й жорстокість, які він прочитав у цих очах, сповнили його страхом за майбутнє, Цей молодий герцог був справді хоробрий, він завжди боровся в перших рядах під час рійни, але й після війни, в дні миру, серед своїх щирих друзів, він, здавалось, буде продовжувати сіяти смерть.

Розділ III

БИТВА В ШОРБІ

(закінчення)

Знову Дік залишився сам. Він оглядівся навколо: стріли летіли вже не так густо, як раніше. Ворог скрізь відстудав, більша частина площі була вже порожня. Сніг на ній місцями перетворився на грязюку жовтуватого кольору, місцями на ньому були плями закипілої крові. Скрізь на площі, густо вкритій опереними стрілами, наче щетиною, валялися убиті люди й коні.

Втрати у Діка були величезні. У вході у вуличку і на зруйнованій барикаді лежали купи убитих і тяжко поранених. З сотні воїнів, здатних тримати зброю, що були в нього на початку битви, залишилось не більше сімдесяти.

А час минав. Кожної хвилини до Діка могло прибути підкріплення. Ланкастерці ж, знесилені своєю шаленою, але марною атакою, значною мірою занепали духом, щоб зважитись на новий наступ.

На стіні одного з крайніх будинків був сонячний годинник, в ясному світлі морозяного зимового дня він показував десяту годину.

Дік обернувся до лучника, маленького непоказного на вигляд чоловіка, що стояв поряд з ним і перев'язував рану на руці, і промовив:

— Непогана була битва. Слово честі, їм більше не захочеться напасти на нас.

— Сер, — відповів маленький лучник, — ви добре билися за йоркський дім, а за себе ще краще. Ніколи нікому ще не поталанило домогтися прихильності герцога так швидко, як вам. Просто диво, що він доручив таке діло людині, якої зовсім не знав. Але бережіть свою голову, сер Річард! Якщо вас переможуть, якщо ви відступите хоч на крок — вас чекає сокира або вірьовка. Скажу вам одверто, я приставлений до вас для того, щоб стежити за вами і встромити вам у спину кинджал, якщо ваша поведінка здасться підозрілою.

Дік здивовано глянув на маленького лучника.

— Мені! — вигукнув він. — У спину?

— Цілком вірно, — відповів лучник, — і через те, що таке доручення мені не подобається, я розказав вам про нього. Ви повинні служити віддано і виправдати сподівання герцога. О, наш Горбань хоробрий хлопець і добрий воїн, але він хоче, щоб усі робили так, як йому треба. Тих, хто не виконує його наказів, убивають.

— О Господи! — вигукнув Дік. — Невже це правда? І люди йдуть за таким вождем?

— Ідуть з радістю, — відповів стрілець, — Він суворо карає, але й щедро винагороджує. Він не шкодує чужої крові й поту, та не шкодує і себе; в битві він у перших рядах, а спати лягає останнім. Він далеко піде, цей Горбань, Дік Глостер!

Молодий рицар, який і раніше був сміливим і уважним, став тепер ще хоробрішим і спостережливішим. Він розумів, що раптова прихильність герцога несла в собі і приховану небезпеку. Одвернувшись від стрільця, Дік ще раз тривожно оглянув площу. Як і перше, вона була порожня.

— Не подобається мені цей спокій, — сказав він. — Нам, безперечно, готують якусь несподіванку.

І наче у відповідь на ці слова лучники знову почали наступ, і на барикаду густо посипались стріли. Але в цій атаці відчувалась якась нерішучість. Лучники ніби чекали чогось.

Дік занепокоєно дивився навколо, силкуючись зрозуміти, звідки його воїнам загрожує небезпека. Раптом з вікон і дверей будинку, що стояв у центрі вулиці ринув потік ланкастерських лучників. Вискочивши звідти, вони швидко вишикувались в бойовий порядок, і на загін Діка ззаду полетіла хмара стріл.

І одразу ж лучники, що нападали на Діка з боку базарної площі, стали стріляти частіше, рішуче наближаючись до барикади.

Дік негайно викликав з будинків усіх своїх воїнів, поставив їх по боках барикади, сказав їм кілька підбадьорливих слів, і загін почав відстрілюватися, хоч на барикаду тепер падала злива ворожих стріл. Тим часом і в інших будинках раз у раз відчинялися двері й вікна, звідти з переможними криками вибігали з дверей й вистрибували з вікон ланкастерські солдати, і нарешті в тилу Діка їх стало майже стільки, скільки було спереду. І тут Дік зрозумів, що барикаду йому не втримати, більше того, якби він і втримав її, це однаково нічого б не дало. Тепер уся армія йоркістів опинилась в безпорадному становищі і була на грані цілковитої поразки.

Вороги в тилу Діка буди слабші за тих, що нападали спереду, і Дік, зібравши своїх воїнів, кинувся на ворогів, що повибігали з будинків. Напад був такий шалений, що ланкастерські лучники одразу ж відступили і, розладнавши ряди, почали тікати в будинки, з яких нещодавно вилізли з таким переможним виглядом.

Враз ворожі воїни, що наступали з боку базарної площі, кинулись через барикаду, яку тепер ніхто не захищав, і напали на Діка ззаду. І він мусив знову повернути своїх людей, щоб відігнати їх. Хоробрість його воїнів знов узяла гору, і вони миттю очистили вулицю, та в цей час ланкастерці знов вибігли з будинків і втретє напали на них.

Воїнів у Діка ставало дедалі менше. Кілька разів він опинявся один серед ворогів, і йому доводилось скажено рубати мечем, щоб врятувати своє життя, кілька разів він відчув, що удари ворогів вразили його. Тим часом битва тривала, і неможливо було зрозуміти, хто перемагає.

Раптом Дік почув, як на околицях міста гучно заспівали сурми. Бойовий клич йоркістів полинув до неба, підхоплювався силою радісних голосів. Тієї ж миті