Читати книгу - "Оголений нерв"

Так у місті завжди — нікому нема ні до чого діла. Люди бояться не оплатити вчасно комунальні послуги, але ніхто не піде скаржитися на відсутність тих послуг, за які сплатили, випотрошивши свої гаманці. У під’їзді будинку вже двадцять п’ять років не було жодного ремонту. Облуплена фарба на стінах, штукатурка у брудних коричневих розводах від численних проривів труб, погнуті перила, вибите скло непогано заміняють шматки фанери, вхідні двері не зачиняються — всі мешканці звикли до такого сучасного дизайну. Нікому навіть не спаде на думку піти й вимагати зробити ремонт, бо всі знають ще одну народну прикмету міста: «Якщо зробили ремонт у під’їзді, поставили металеві двері і є гаряча вода — там живе хтось із керівництва». Біля виходу з будинку після кожного дощу збирається вода, утворюючи великий басейн підтоплення, тому кожен житель кляне невідомо кого. «Коли вже засиплють цю яму?!» — обурення є, дії — жодної, хіба що якась добра людина принесе пару цеглин, щоб по них можна було дістатися до ґанку.

Балкони руйнуються, але років п’ятнадцять тому з домоуправління пройшлися по квартирах і взяли розписки про те, що мешканці повідомлені про аварійний стан своїх балконів. Дуже зручно, бо так знімається відповідальність за негативні наслідки. Іноді знаходяться поодинокі ініціативні мешканці, переважно зі старшого покоління, які йдуть по інстанціях, але повертаються з нульовим результатом і знову все стихає. Інші вже нікуди не підуть, знаючи, що марно. Ніякого опору спресованій роками системі, яка перетворила людей на німих рабів, на покірне стадо, яке має задовольнятися малим: трохи тепла, їжі, грошей.

«Совковий Донбас» звучить дещо образливо, але, якщо вдуматися, то визначення точне. Більшість мешканців застигли в минулому, десь в СРСР, де є комуністи, гасла і надія на дешеву ковбасу і низькі комунальні послуги. Комуністи вміло рік у рік підтримували віру в те, що ще можна повернути той час, коли все «коштувало копійки» і були встановлені фіксовані ціни. Ностальгуючи за минулим, заповнювали вулиці піснями з далекого Союзу, а сучасного європейського життя ніхто не бачив і навіть не намагався побачити, якщо не враховувати невелику частину прогресивних освічених людей. Дехто влився в безлику масу, яку так налякав Майдан, бо саме він руйнував їх звичний і спокійний устрій життя, коли не потрібно думати, аналізувати, підводити голову. Найлегше — плисти за течією, не докладаючи жодних зусиль, жити по накатаній колії, коли новий день — як клон минулого: робота, дім, вихідний та ще відпустка. І так з року в рік. І неважливо, що сплачені кошти за комунальні платежі йдуть комусь у кишеню, бо «всі крадуть», що дорожній збір знімається вчасно, а дороги взагалі зникають. Байдуже, що під’їзд у гіршому стані, ніж у найбідніших будинках чорношкірих.

За останні роки, коли до влади прийшла ПР, ще міцнішим став бандитський закон «Правий той, хто має більше прав», де основне правило — покірність перед сильнішим, або закон стада. Бути в стаді серед собі подібних набагато легше: не потрібно про щось думати, можна просто щипати травку там, куди привів пастух. Навіть якщо десь є пасовисько з густішою і соковитішою травою, піти туди самому боязко. Є пастух, чи пак, власник, який повинен указувати, де можна пастися. Справді, навіщо нам Європа, коли там самі геї? Там краще жити? У нас також непогано, от тільки б не годувати «західняків», бо що заробимо, то все туди йде. Вони — корінь зла, через них у нас низька зарплатня, Донбас усіх годує. Які дотації отримує Донбас і які західні області? Ми не економісти, тому не знаємо, але те, що всі живуть за наш рахунок, знаємо точно. Хто сказав? Пастух, тьху ти, комуністи кажуть, члени Партії регіонів. Так, ми їх вибрали, бо вони наші, всіх зростив Донбас, тому й проблеми простого народу знають. А «київській хунті» яке до нас діло? Їм на нас начхати. Он Майдан влаштували, адмінбудівлі зайняли, шини палили, стріляли — їм усе можна, а наші хлопці чому не мають на це права? Якщо у Києві западенці займають будівлі, то це називається революція, а якщо в Луганську зайняли приміщення СБУ, то одразу стали сепаратистами. Чому така несправедливість і нерівність? Буде в нас свій референдум, своя незалежність і своя нова влада, яка не допустить сюди правосєків. На референдумі лише з’ясується, скільки жителів Донбасу бажає жити федеративно у складі України чи приєднатися до Росії. Звичайно, що більшість захоче піти по кримському сценарію. У Росії зарплати он які! І пенсії у кілька разів вищі. І не потрібно розмовляти українською мовою. Чи хто коли змушував? Поки що ні, але прийшли до влади самі бандерівці, то тепер вимагатимуть учити українську. Навіщо вона мені?

— Ось у чому справа! — Настя ляснула себе долонею по лобі.

Лише провівши логічний ланцюжок і невидимий діалог з основною «совковою» масою, вона зробила висновок, що референдум — таке собі самовираження, висловлення протесту проти нової влади і на захист старої. Тобто вам там можна робити перевороти-зміни, а нам — ні? Ми теж покажемо, що «Донбас ніхто не поставить на коліна», хоча насправді він давно на них стоїть. Потрібно негайно зробити допис для газети, де вказати основну причину бажання провести референдум — показати непокору нинішній владі і несприйняття її та Майдану.

— Насте, — озвалася позаду свекруха, — картопелька ще не зварилася?

— Ой-ой! — схаменулася жінка й ледь не розбила чашку, яку поставила на поручні.

— Не біжи, — всміхнулася свекруха, — я вже пюре зробила й поснідати встигла.

— Як я могла забути?

— З ким не бува! — свекруха була в доброму гуморі.

— А вам чому не спиться? Ще рано, — сказала Настя, повертаючись у приміщення.

— Як чому? Свято сьогодні, — поважно промовила жінка. — На референдум потрібно йти, виконати свій, як то кажуть, громадянський обов’язок.

— Якраз для цього краще не йти туди.

— Ні, я — свідомий громадянин, завжди ходжу на всі вибори й зараз піду. Потрібно поставити хрестик за нове життя.

— Колись пожалкуєте за той хрестик, — зауважила Настя.

— Звідки тобі знати? Може, навпаки, і діти, й онуки, й правнуки будуть пишатися мною, бо я для їхнього кращого життя поставила у бюлетені хрестика! — пафосно промовила стара.

— Або проклянуть, — тихо, щоб не почула свекруха, сказала Настя й сіла снідати.