Читати книгу - "Vita Nostra"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сашка роззявила рота.
Двоє борсалися, один кричав. Другий підбирався до нього, загрібаючи воду широкими гребками. Обох течією пронесло повз Сашку, й вона отямилась нарешті й кинулася слідом — уздовж берега. Продерлася крізь вербове гілля, вилетіла на піщаний пляж у формі підкови. Річка в цьому місці ледь змінювала напрямок, протилежний берег був доволі високий, у ньому темніли пташині гнізда. Під кручею ходив вир за виром, і туди зносило людей, які впали в річку. Один ще й досі щось кричав, захлинався, кашляв і кричав знову.
Сашка в сум’ятті озирнулася — пляж був порожній. Метрів за тридцять тяглася вздовж берега бетонна огорожа, розмальована графіті.
— Допоможіть! — гукнула Сашка, хоча було зрозуміло, що допомоги чекати нема звідки.
Вона чомусь панічно скинула кросівки. Мокрий пісок виявився холодним, як лід, і таким само твердим. Сашка підскочила до води, з жахом дивлячись на потопаючих і чудово розуміючи, що не зможе врятувати жодного: куди там, її саму під воду потягнуть…
Крик обірвався. Здається, один із них щось зробив з іншим. Придушив? Притопив?! Судорожне борсання змінилося розміреними гребками: тепер один плив до берега, волочачи другого.
Сашці здавалося, що він пливе дуже довго. Течією обох зносило дедалі нижче, туди, де береги робилися болотистими й грузькими, де виборсатися було неможливо. Плавець перевернувся на спину й щосили запрацював вільною рукою; людина, яку він тяг за собою, здавалася купою мокрого ганчір’я.
На мілководді плавець став на ноги, й Сашка його впізнала. Це був першокурсник Єгор: біляве волосся обліпило голову, очі червоні, а губи посиніли. Потопельник виявився іншим першокурсником, якого Сашка бачила в інституті, але на ім’я не знала. Він мав значно гірший вигляд: одутле синяве обличчя та майже чорні губи.
Єгор обвів берег заблуканим поглядом. Побачив Сашку.
— Є мобіла?
Сашка мотнула головою.
— Біжи до автомата. «Швидку», мерщій!
Сашка побігла. Наступила босою ногою на черепашку, охнула від болю. Повернулася; стрибаючи, без шкарпеток натягла кросівки. Встигла побачити, як Єгор кладе потопельника на живіт, грудьми на камінь, як, щось бурмочучи, натискає сплетеними долонями йому на спину. Далі дивитися не було часу.
Телефонна будка знайшлася неподалік від мосту, напроти останнього будинку тихої, майже сільської вулиці. Сашка зірвала слухавку, з полегшенням почула далекий гудок. Мимохідь згадалося, як тоді, взимку, вона тисла на кнопочки скривавленими пальцями, а за спиною в заметах нерухомо лежали негідники, яких вона сама покалічила… Люди.
Сашку обсипало холодом, але цієї миті в слухавцці озвалися.
— Тут людина втопилась! — вигукнула Сашка. — Втонув! Його витягли, а він не дихає!
— Адреса?
— Біля річки!
— Річка велика… Адреса? Куди їхати?
Сашка озирнулася. На протилежному паркані олійною фарбою було виведено закарлюки, досить віддалено схожі на букви й цифри.
— Лугова, сім дріб один!
— Зрозуміло. Чекайте.
* * *
«Швидка» приїхала за тридцять хвилин. На той час першокурсник, відповідаючи реанімаційним зусиллям Єгора, не тільки задихав, а й розплющив каламутні очі, почав смикатися й пручатися. Він репетував, лаявся бридкими словами й був, здається, зовсім несамовитий.
— Він утопився чи «білку» спіймав? — тужно запитав санітар у сірому халаті, коли студента нарешті заштовхали в машину.
— Стрибнув із мосту сп’яну, — сказав Єгор. — Взагалі, нормальний хлопець.
— Нормальний, — пробурчав лікар, змучений, із чорними кругами навколо очей. — Тут дві машини на всю Торпу… Зараз, може, дитина десь кінчається або серцевий напад у когось, а ми панькаємося з цими наркошами… Студенти, блін…
Лікар сплюнув.
— Де ви бачили… які наркоші?! — вигукнула Сашка.
Обурення накрило, як хвиля — піщаний замок. Чужі люди, байдужі обличчя, Єгор врятував людину, хоч би хто йому подякував!
Крижана рука схопила її за лікоть. Єгор втримав і відтяг на півкроку назад.
— Він захлинувся, — сказав, дивлячись у очі лікареві. — Вода була в легенях, а там пісок, твань…
— Повчи, — сказав лікар. — Усе? Ми поїхали.
Машина зірвалася з місця й помчала, тільки залишила на березі хмару смердючого вихлопу. Єгор і Сашка якийсь час дивилися їй услід. Потім Єгор випустив Сашчину руку: його почало лихоманити.
— Дякую, — сказала Сашка.
— За що?
— Мені злитися не можна. Я тоді… — Вона затнулася. — Знаєш, тобі треба горілки випити.
— Біжімо, — сказав Єгор, намагаючись не цокотіти зубами.
І потрюхикав уздовж вулиці геть од берега, а Сашка за ним.
Давні щоденні пробіжки не встигли остаточно забутися; вона бігла рівно, не відстаючи від Єгора. Той важко тупотів, губив за собою краплі, мірне похлюпування його кросівок то зливалося з Сашчиними кроками, то вступало в дисонанс. Обоє мовчали. Як завжди під час бігу, Сашці легше було зосередитися.
Перший курс. Істерики, депресії. Пияцтво. Як звуть цього хлопця? Що, якби йому справді вдалось утопитися? Ні, не вдалося б; надто ефектно, напоказ, чи що… Він же бачив, що Єгор поруч… А може, він ні про що не думав, а просто допився до «білочки», стерявся від портновських занять?
На вулиці Сакко і Ванцетті вона все-таки відстала. Єгор не обернувся, пірнув у завулок, і, коли Сашка, захекана, збігла сходами общаги, його вже й слід прохолов.
Вона повернулася до себе в кімнату. Обох сусідок не було вдома. Безлад був жахливий: на ліжках звалено одяг, під ліжками — взуття, на столі серед паперів — крихти, брудна банка з-під варення й немитий пластиковий посуд. Сашка відчула огиду; не була фанатом прибирання, але неймовірний срач, що його часом влаштовували в кімнаті сусідки, дратував її дедалі більше.
Вона відчинила вікно й викинула вниз, на газон, чийсь правий черевик, лівий кросівок і туфлю на шпильці. Може, замисляться наступного разу.
Переодяглася в спортивний костюм. Натягла теплі шкарпетки. Йти на обід не хотілося: апетиту не було зовсім. На третій і четвертій парах стояли індивідуальні з Портновим, але Сашка була записана на 16:15, виходило, що час у неї був.
Вона сіла за стіл. Відсунула шухляду з підручниками й наткнулася на плеєр. Відразу пригадалося все. Розмова з Коженниковим. «Вкради гаманець». «Мені шкода, що у вас із Костею так кепсько все вийшло»…
Сашка запхала плеєр у глибину шухляди, взялася за текстовий модуль із цифрою «4» на обкладинці. Параграф тридцять шість. Вона встигла прочитати текст тричі від початку й до кінця, коли в двері постукали.
— Увійдіть, — сказала Сашка, не обертаючись.
Зарипіли двері.
— Вибач… Ти працюєш?
У дверях стояв Єгор. Він переодягся, на ньому був теплий осінній светр і сині тренувальні штани. У руках він тримав праву туфлю на шпильці та правий черевик.
— Вибач, у тебе під вікном ось це лежить… Так треба?
— Так, — сказала Сашка.
Підвелася, взяла в Єгора
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.