Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

— Це не про Джейні. Я кажу про Олівію.

— Він змусив Лівві припинити приймати її пігулки. Вона сказала, це тому, що вона не хотіла стати наркозалежною, як Крег, але то було не те саме. Їй потрібні були ті пігулки.

— Ви говорите про антидепресанти?

— То були пігулки, які робили її здатною виходити між люди. — Вона замовкає, міркуючи. — Були також ще й інші, які допомагали їй утримуватись від того, щоби знову й знову чогось торкатися. Ще в неї були дивні ідеї, в моєї Лівві, але все одно вона була доброю людиною. Всередині вона була дуже доброю людиною.

Місіс Вортон починає плакати.

На нічному столику лежать серветки «Клінекс». Ходжес бере кілька штук і простягає їй, але, бачачи, як важко жінці стиснути пальці, він сам витирає їй очі.

— Дякую вам, сер. Ваше прізвище часом не Ходжес?

— Ходжес, мем.

— Ви були добрий один. Інший був дуже недобрим до Лівві. Вона казала, він із неї насміхався. Насміхався весь час. Вона казала, що бачила це по його очах.

Чи це правда? Якщо так, йому соромно за Піта. І соромно за себе, тому що сам цього не усвідомлював.

— Хто порадив їй припинити приймати пігулки? Ви пам’ятаєте?

Прийшла назад Джейні з помаранчевим соком і маленьким паперовим стаканчиком, в якому, мабуть, були болетамувальні ліки її матері. Ходжес посилає їй погляд краєм ока й тим самим жестом двома пальцями показує, щоб вона пішла. Йому не хочеться, щоб роздвоювалася увага місіс Вортон, чи щоб вона приймала будь-які пігулки, котрі ще дужче затуманять її й без того затуманену пам’ять.

Місіс Вортон сидить тихо. А потім, коли вже Ходжес почав боятися, що вона не відповість, каже:

— То був її приятель за листуванням.

— А чи вона зустрілася з ним під «Блакитною Парасолькою»? «Під Блакитною Парасолькою Деббі»?

— Вона ніколи з ним не зустрічалася. Особисто не зустрічалася.

— Я маю на увазі…

— «Блакитна Парасолька» — то уявна річ. — Її очі з-під білих брів обзивають його повним ідіотом. — То така штука у неї в комп’ютері. Френкі був її комп’ютерним приятелем за листуванням.

Він завше відчуває щось на кшталт електричного удару в діафрагму, коли вигулькує нова інформація. Френкі. Зрозуміло, що це не справжнє ім’я цього парубка, але імена мають власну владу й псевдоніми часто мають значення. Френкі.

— Він сказав їй, щоб припинила приймати ліки?

— Так, він сказав, що вони її гальмують. Де Джейні? Я хочу пігулок.

— Вона ось-ось повернеться, я певен.

Місіс Вортон на мить втупилася очима собі в пелену.

— Френкі казав, що він приймав точно такі ж ліки, і тому він і зробив… те, що він зробив. Він казав, що йому покращало, коли він припинив їх приймати. Він казав, що після того, як він припинив, він зрозумів, що те, що він вдіяв, було негарним. Але це його печалило, бо він не міг нічого переробити назад. Отаке він їй казав. І про те, що життя не варте того, щоб залишатись живим. Я казала Лівві, щоб перестала з ним спілкуватися. Я казала, що він поганий. Що він її труїть. А вона сказала…

Знову з’являються сльози.

— Вона сказала, що мусить його врятувати.

Цього разу, коли Джейні заходить у двері, Ходжес їй киває. Джейні кладе пару блакитних пігулок до наготовленого рота матері, потім дає їй попити соку.

— Дякую, Лівві.

Ходжес бачить, як здригається Джейні.

— Нема за що, мамуню. — А потім, обернувшись до Ходжеса: — Гадаю, нам треба вже йти, Білле. Вона дуже втомилась.

Він і сам це бачить, але все ще відтягує прощання. Це те відчуття, коли допит не здається завершеним. Коли на гілці ще залишилося висіти ще принаймні одне яблуко.

— Місіс Вортон, а чи не розказувала Олівія ще що-небудь про Френкі? Тому що ви праві. Він дійсно поганий. Мені хотілося б його знайти, щоб він нікому більше не міг зробити зла.

— Лівві ніколи б не залишила свого ключа в машині. Ніколи. — Елізабет Вортон згорблено сидить у потоці сонця, людська закарлючка в пухнастім блакитнім халаті, не свідома того, що її голову вінчає серпанок срібного світла. Знову підноситься вгору палець — напоумлюючи. — Той собака, що у нас був, ніколи більше не ригав на килим. Тільки тоді один раз.

Джейні бере Ходжеса за руку, показуючи губами: «Ходімо».

Звички помирають важко, і тому, коли Джейні нахиляється і спершу цілує матір у щоку, а потім у куточок сухих губ, Ходжес промовляє древню формулу:

— Дякую, що приділили ваш час, місіс Вортон. Ви дуже допомогли.

Коли вони вже підходять до дверей, місіс Вортон дуже чітко промовляє:

— Вона ніколи не вчинила б самогубства, якби не ті привиди.

Ходжес розвертається. Джейні поруч з ним із розширеними очима.

— Які привиди, місіс Вортон?

— Один був дитячий, — каже вона. — Того бідолашного немовляти, що його тоді вбило разом з усіма іншими людьми. Лівві чула його вночі, як воно плаче й плаче. Вона казала, що ту дитину звали Патриша.

— У себе вдома? Олівія чула це в своєму будинку?

Елізабет Вортон примудряється на крихітний кивок, просто легеньке осідання підборіддя.

— А інколи була мати. Вона казала, що мати її винуватила.

Згорблена у візку, вона дивиться вгору на них.

— Вона зазвичай ридала: «Чому ти дозволила йому убити мою дитину?» Ось чому Лівві вбила себе.

— 8 —

Післяполуденний час, і на вулицях цього передмістя повно відпущених після шкільних занять дітлахів. На Харпер-ровд їх не дуже багато, але все одно достатньо, щоб Брейді мав видиму причину повільно проїхатися повз будинок номер шістдесят три й зазирнути у вікно. Та от не може він цього зробити, бо штори запнуті. А під навісом ліворуч від будинку, якщо не рахувати газонокосарки, порожньо. Замість того, аби сидіти вдома і, як йому годиться, дивитися телевізор, Дет-Пенс катається десь у своїй гівняній старій «Тойоті».

Де він катається? Можливо, це нічого не означає, але від відсутності Ходжеса Брейді робиться трохи незатишно.

До бровки тупотять дві маленьких дівчинки із затиснутими в кулачках грішми. Їх напевне ж навчали — як вдома, так і в школі —