read-books.club » Фентезі » Меч приречення 📚 - Українською

Читати книгу - "Меч приречення"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Меч приречення" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 93
Перейти на сторінку:
тебе побачила, там, на прийомі з нагоди заручин…

Вона замовкла, опустила голову.

Стояла перед ним, а Геральт жалкував, що то вона, а не рибоокий зі схованою під водою шаблею. З рибооким він мав шанси на успіх. Із нею ні.

— Нічого не кажеш, — констатувала вона. — Нічого, ні слова.

Я втомлений, подумав він, і холерно слабкий. Мушу сісти, в очах темніє, я втратив трохи крові й нічого не їв… Мушу сісти. Клята кімнатка, подумав, хай би згоріла під час найближчої бурі, вражена блискавкою. Клятий брак меблів, двох дурних крісел та стола, який ділить, через який можна так легко та безпечно розмовляти, навіть за руки триматися. А я мушу сісти на сіннику, мушу попросити її, щоб сіла поруч. А напханий гороховинням сінник небезпечний, не можна з нього вимкнутися, уникнути.

— Сядь біля мене, Ессі.

Вона сіла. Зволікаючи. Тактовно. Далеко. Надто близько.

— Коли я довідалася, — шепнула, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Горицвіт притягнув тебе, скривавленого, то вибігла з дому як шалена, гнала наосліп, ні на що не зважаючи. І тоді… Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти мене зурочив, таємно, по-зрадницькому причарував, заворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, лихим оком. Так я подумала, але не спинилася, бігла далі, бо зрозуміла, що прагну… прагну опинитися у твоїй владі. А дійсність виявилася страшнішою. Ти мене не зурочив, не чарував. Чому, Геральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це було магією, — продовжила вона, — то все було б таким простим і легким. Я б піддалася твоїй владі й була щасливою. А так… Мушу… Не знаю, що зі мною діється.

От дідько, подумав, якщо Єнніфер, бувши зі мною, почувається, як я тепер, то співчуваю їй. І ніколи вже їй не дивуватимуся. Ніколи не буду її ненавидіти… Ніколи.

Бо, може, Єнніфер відчуває те саме, що і я зараз, відчуває глибоку впевненість, як і я, — немов мушу виконати щось таке, що виконати неможливо, ще неможливіше, ніж зв’язок Агловаля та Ш’єєназ. Впевненість, що трішки жертовності недостатньо, що треба пожертвувати всім і ще невідомо, чи цього достатньо. Ні, не буду вже ненавидіти Єнніфер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, аніж трішки жертовності. Тепер я знаю, що трішки жертовності, — це страшенно багато.

— Геральте, — застогнала Оченя, втягуючи голову в плечі, — Мені так соромно. Соромлюся того, що почуваю, того, що схоже на кляту хворобу, на пропасницю, на ядуху…

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це гарний і піднесений духовний стан, шляхетний та гідний, навіть якщо приносить нещастя. Адже ж я стільки балад про таке склала. А це органічне, Геральте, підле і пронизливо органічне. Так може почуватися хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо так, як хтось, що випив отруту, почуваєшся готовим на все взамін за протиотруту. На все. Навіть на приниження.

— Ессі, прошу тебе…

— Так. Я почуваюся приниженою, приниженою тим, що я в усьому тобі зізналася, забуваючи про гідність, яка наказує мовчки страждати. Тим, що я своїм зізнанням завдала тобі стільки прикрощів. Я принижена тим, що тобі прикро. Але я інакше не могла. Я безсила. Здана на ласку, як хтось, уражений хворобою. Я завжди боялася хвороби, миті, коли стану слабкою, безсилою, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що може мене спіткати…

Він мовчав.

— Я знаю, — знову застогнала. — Знаю, — маю бути тобі вдячною за те, що ти… не користуєшся ситуацією. Але я не вдячна. І цього теж соромлюся. Бо я ненавиджу те твоє мовчання, оті твої перелякані очі. Ненавиджу тебе. За те, що мовчиш. За те, що не обманюєш, не… І її теж ненавиджу, оту твою чародійку, я б охоче вдарила її ножем за те, що… Я її ненавиджу. Геральте, накажи мені піти. Накажи, щоб я звідси забралася. Бо сама, з власної волі, не можу, а хочу вийти звідси, піти до міста, до корчми… Хочу тобі відомстити за мій сором, за моє приниження, хочу знайти першого-ліпшого…

Чортівня, подумав він, чуючи, що її голос опадає, наче ганчір’яний м’ячик, який котиться сходами. Розплачеться, подумав, безумовно, розплачеться. Що робити, зараза, що робити?

Скулені плечі Ессі сильно затремтіли. Дівчина відвернула голову й почала плакати, тихим, дивовижно спокійним, не стримуваним плачем.

Я нічого не відчуваю, тривожно констатував він, нічого, ані найменшого зворушення. Те, що він зараз обійме її плечі, — це обдуманий жест, навмисний, не спонтанний. Обійме її, бо почуває, що так треба, не тому, що цього прагне. Нічого не почуває.

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, втерла сльози, сильно струшуючи головою і відвертаючись так, щоб він не міг побачити її обличчя. А потім пригорнулася до нього, міцно, притискаючи голову до грудей.

Трішки жертовності, подумав він, лише трішки жертовності. Адже це її заспокоїть, обійми, поцілунок, спокійні пестощі… Більше вона не хоче. А навіть якби хотіла, то й що? Трішки жертовності, дуже небагато жертовності, адже вона гарна і достойна… Коли б хотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, лагідний любовний акт. А я… А мені все одно, бо Ессі пахтить вербеною, не бузком і аґрусом, не має холодної, електризуючої шкіри, волосся Ессі — це не чорне торнадо блискучих кучерів, очі Ессі, гарні, м’які, теплі та сині, не палають холодним незворушним глибоким фіолетом. Потім Ессі засне, відверне голову, легенько відкриє рота. Ессі не усміхнеться тріумфально. Бо Ессі…

Ессі не Єнніфер.

І тому я не можу. Не можу змусити себе на оту дрібку жертовності.

— Прошу тебе, Ессі, не плач.

— Не буду, — вона дуже повільно відсунулася. — Не буду. Розумію. Інакше й бути не може.

Вони мовчали, сидячи обоє на сіннику, напханому гороховинням. Наближався вечір.

— Геральте, — раптом сказала вона, а її голос тремтів. — А може… Може, було б так, як із тим молюском, з отим дивним подарунком? Може, ми все-таки знайшли б перлину? Пізніше? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — із зусиллям сказав він. — Оправлену в срібло, у срібну квіточку з філігранними пелюстками. Я бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твоїм талісманом, Ессі, талісманом, який охоронить тебе від усякого злого.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю в срібло і з якою ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я дістала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь

1 ... 55 56 57 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч приречення"