Читати книгу - "Привид із Валової"

— Поясніть.

— Лише мої відчуття, пане Яблонський. Незабаром після того, як Ольга зникла, ви продали цей будинок. І з головою поринули в міські забудови. Слава Богу, сецесія нині в моді, без роботи підрядники не сидять, усім вистачає. Але хоч мали певні статки, їх навряд чи вистачало для успішного старту. Ви не могли продати будинок, купити інший, де живете зараз, а на різницю заснувати власну прибуткову справу. Проте гроші у вас звідкілясь взялися. Антон Моргун не мав поняття про історію з золотом у пивниці. Інакше відразу б розв’язав нескладну математичну задачку.

— Золото?

— Саме так, пане Яблонський. Ви вирішили продати будинок, і це зрозуміло. Зраджений, принижений чоловік не може більше тут жити. І напевне розуміли: той, хто купить, неодмінно піддасться моді та почне перебудову. Єдине, що не мало б зачепити кайло будівельників, — підвал. Місце, де ви поховали Ольгу. І ось коли ховали — випадково знайшли раніше закопаний тут скарб. Інше походження ваші раптові статки навряд чи мають, погодьтеся. Далі слухаєте?

— Звичайно. Завжди цікаво знати хід чужих думок. Допомагає робити висновки, аби не помилитися в майбутньому та все врахувати.

— Майбутньому? — Клим гмикнув. — Ну, як знаєте. Про це ще поговоримо. Отже, спершу я не повірив, дізнавшись про якісь скарби. Саме довкола них почалася ота історія з привидом. Як бачимо, мало не завершилася успішно для пана Мазарека. Та вам було вигідно, аби все скінчилося швидко, на будь-чию користь. Надмірна увага до вашого колишнього будинку вас неабияк стурбувала. Тож ви долучилися до гурту зацікавлених, аби мати змогу контролювати мої пошуки. Й втрутитися в разі небезпеки. Лише цим пояснюю вашу участь у гонитві за так званим привидом. Ви ж не є зацікавленою особою, після вас дім поміняв двох власників. І, як ми знаємо, все скінчилося фарсом. До того ж — із користю для вас: убивство Моргуна долучили до інших, попередніх, та повісили на Мазарека з його гоп-компанією. Будете заперечувати?

— Чекаю, коли ж ви скажете, що Антона Моргуна, як і свою дружину Ольгу, убив я.

— Навряд, — похитав головою Клим. — Але про це трохи згодом. Я не до кінця пояснив про ось цю пивницю. Бетон, пане Яблонський.

— До чого тут бетон?

— Підлога залита бетоном. Попередні власники, починаючи з пана Гаєцького, ще не знали, що то таке. Зараз, у розпал будівельного буму, бетон активно використовується. Через те ви, поховавши дружину тут, потурбувалися, аби все забетонувати. Після такого ніхто з наступних власників не чіпатиме підвалу. Для чого, тут усе монолітно. Зрозумів — залити спід бетоном могли тільки ви. Пам’ятав про золото. Взяв до уваги безслідне зникнення Ольги та ваше збагачення потому. Пане Яблонський, лишається дізнатися, де ви її поховали.

— Для чого вам це, Кошовий?

— Поставити останню крапку.

Лице Яблонського скривилося — це він так посміхнувся.

— Хтозна. Обирайте, де вам подобається. Може, вона саме зараз під вами. Або — он там, у дальньому кутку. Чи ступіть кілька кроків хоч праворуч, хоч ліворуч. Вона буде всюди, пане Кошовий.

Ще не до кінця вірячи його словам, Клим відступив, ніби підлога почала раптом пекти знизу, мов розпалена сковорода.

— Злякалися? Ви ж хотіли правди. Вона порізана, мов шинка! О, заслужила на те! Не чекали? — Настрій Яблонського помітно покращився. — Голова біля порогу. Руки — в одному кутку. Ноги — в іншому. Тулуб…

— Закрийте рота! — гаркнув Кошовий, знову задкуючи. — Ви не могли! Ви не могли так учинити з власною дружиною!

— Міг! — Тепер голос Яблонського гуркотів, луною відбиваючись від мурованих стін. — Вона не відчула того болю, який відчував я! Бо коли її розтинали, була мертвою. Я ж завданий нею біль переживаю досі, розумієте? Вдавала з себе шляхтянку! Комизилася! Давала зрозуміти — з нею, поруч неї я чогось вартий! Бачте, щиро вірила, що чогось вартує в житті! Я б усе стерпів, пане Кошовий! Навіть зраду! Але вона не хотіла дітей від мене! Розумієте? Коли ж одного разу несподівано погодилася, відразу закралася підозра — тут щось не так, Ольга знову використовує мене! Зрадниця отримала, що заслужила!

— Ви — чудовисько, — вражено мовив Клим.

— Знаю. Від самого дитинства щодня дізнаюся прикрий факт від свого дзеркала. А Ольга мала нахабство заявити це вголос, коли я її вдарив. Так, я не стримався! І не шкодую, чуєте, не шкодую! Бажаєте почути те, чого напевне не збиралися? Я б убив її ще раз, аби мені надали таку можливість!

Раптом замовк, жестом велівши мовчати. Хоч Кошовий уже не знав, як говорити з Яблонським далі і що можна ще від нього почути. Напружився, нашорошив вуха, дослухаючись разом із ним.

Ззовні почулися кроки. Тоді долинуло:

— Спускайтеся. Ласкаво просимо.

Хто кому наказував іти донизу, Клим не зрозумів.

Яблонський же пожвавився, що не віщувало нічого доброго.

— Так-так! — загукав. — Чую, ви вже є! Заходьте! Мій новий друг пан Кошовий дуже зрадіє!

— Що там? — вирвалося в Клима.

— Сюрприз, пане Кошовий! Приємний для вас!

За мить промінь ліхтарика висвітив переляканого Йозефа Шацького.

Його підштовхував револьверним дулом відставний майор цісарської армії Людвіг Раєвський.

Такого повороту він не врахував.

Озброєна рука сіпнулася в бік майора. Та Раєвський спокійно, навіть показово притулив дуло до голови Шацького, при цьому збивши з неї капелюха.

Полонений зойкнув.

— Кидайте, пане Кошовий, — наказав Яблонський. — Мій вірний охоронець встигне раніше.

Рука далі стискала руків’я «кольта».

Великий палець Раєвського звів курок.

Клацнуло.

— Йой! — писнув Шацький.

— Ну! — гаркнув відставний майор.

Закусивши губу, Кошовий розтиснув пальці. Револьвер упав на бетон.

— Далі!

Клим слухняно відкинув зброю ногою до стіни.

— Отак, — задоволено мовив Яблонський. — Скажіть, пане Кошовий, а на що ви розраховували, коли за допомогою ось цього вашого вірного друга запрошували мене сюди? Він лише виступив вашим посланцем. Робив круглі очі, поводився втаємничено. Ніби грав у якусь гру, здатну потішити лише його самого. Це ж не привида ловити, панове, не театр і не цирк. Усе, як бачите, набагато серйозніше. Справді, розкажіть про вашу мету, пане Кошовий? Якщо хотіли шантажувати — зрозумію. Навіть поміняю своє рішення й поговоримо про це.

— Ви не зрозумієте, — промовив Клим.

— А раптом?

— Гаразд. Спробуйте зрозуміти, що я хотів завершити справу, яку не зміг закінчити Антон Моргун.

— Яка вам користь із цього? У вас є докази? Ви хотіли під конвоєм, погрожуючи револьвером, відвести мене в поліцію? Здати панові Віхурі особисто в руки? Думаєте, вам би це вдалося? — Яблонський махнув рукою, повернувся до Раєвського. — Знаєте, що я вам скажу? Зрештою, мене