Читати книгу - "Сліпий василіск"

Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо — у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.

— Уставай, — сказав Мел.

Кіптява була усюди. І — запах.

— Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, — сказав Мел Антонові на вухо. — Тому зберися з силами і грай далі.

* * *

Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький — його звали Кирилом — сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.

Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.

* * *

— Мел…

— Так?

— Адже я не можу нічого виправити… Нічого повернути. Адже не можу?

Мел гмикнув:

— Ти хочеш, щоб я тебе втішив?

— Ні, — сказав Антон. — Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закидати м’яч під вогнеметом, хіба ні?

— Важко, — погодився Мел.

Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірими, як попіл.

— А що, коли хтось зробить? Це? Закине у вогні?

Мел якийсь час дивився на нього і раптом розреготався:

— Ти хочеш поторгуватися, чи що? Я тебе правильно зрозумів? Ти хочеш укласти угоду?

У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася всіма синіми відтінками.

* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті — на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже гарно, але здав психологічно. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла автоматна черга, він умирав серйозно й надовго; доводилося ледь не силоміць підводити його з підмерзлого снігу та ляпасами вертати до тями. І довго по тому Кирило тицявся на майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що невдовзі прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув із лінії штрафної — і побачив Вову, що рвався до кільця. Він був зовсім відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно забив би, якби тонкий вогненний струмінь, прицільно випущений Людовиком, не перетворив його на танцюючий смолоскип.

М’яч пішов в аут.

Новачок Кирило сів на сніг.

Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою, і яка через мить знову стане Вовою, брудним і огидно смердючим.

— Моя черга, — сказав Антон тоскно. — Витягнеш на себе меншого Славка і даси пас мені… Зрозумів?

І Вова кивнув.

* * *

…Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під’їзду. Проводи.

Скреготав бляшаний наддашок.

Заклично погойдувалося гілля. Лагідно вгиналися хмари, звали політати…

Притьмом, як шкідливий кіт, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якомусь дроті, натикаючись на антени, руйнуючи все на своєму шляху — туди, на сходи, у сутінок.

Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…

Хтось сахнувся з дороги:

— Ти що, здурів?

(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білим. Усе довкола сніжно-білим. Шкіра на пальцях уже лопалася, обвуглилася, але очі ще бачили біле-біле світло цього останнього вогню.

Полум’я було густе, як желе. Біле, з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кільцем зі згорілою сіткою…

До тієї миті його вже не було, він сам уже майже згорів…

Падає великий, неправильної форми м’яч, немов голова сніговика…

Котиться краєм кільця — і падає всередину…)

Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не довелося стати свідками його польоту…

(Вогонь…)

На нього дивилися, притуливши пальця до скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, підскочив до телефону-автомата, але не зміг набрати номер, і кинувся бігти далі…

(Зелений двір під ногами. Скрип бляшаного наддашка…)

Ось будинок.

Ось поверх.

Ось двері.

Зараз відчинять.

— Мамо!..

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахельних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники. На стелі набрякали важкі краплі, а з душу хльоскала широким віялом гаряча, дуже гаряча вода.

Сліпий Василіск

Коли втретє гримнуло на полігоні, село наше переселили в передгір’я — подалі від колишніх місць. Підйомні видали, облаштуватися допомогли, загалом, все не так погано, хоча чуже місце — воно чужим залишилось, і колишня хата ні-ні та й присниться… Батько мій на старому цвинтарі залишився, у зоні відчуження за колючим дротом, а матір уже тут, на новому поховали. Розлучили їх.

Місце красиве — поряд гори. Земля гарна; роботи немає ніякої, тільки город. Близенько, за перевалом, село василісків — межа їхньої землі кілочками позначена, і камінь стоїть. Лисий такий, у лижному костюмі. Покатався один на лижах… Не місцевий, місцеві туди не ходять. Немає мисливців.

Хоча з василісками в селян клопоту якраз і не було — вони тихо за перевалом сиділи, доки туди не сунешся, нікого не чіпали. А дошкуляли лісові брати, що з позаминулої війни в горах застрягли й тільки розбоєм і жили. Жінок, щоправда, лише грабували та ґвалтували іноді, зате чоловіків, якщо піймають, живими не випускали. Не любили чоловіків, особливо молодих.

Через три роки, відтоді, як переселилися, я технікум закінчив. Матір на той час уже поховали; повернувся я до сестри. Себто не зовсім повернувся; вирішувати треба було, як жити далі, куди податися, ну й узагалі…

Сестра мене на станції зустріла; поки автобус чекали, вона й каже;

— Ти не лякайся тільки. Василіск у мене живе.

Я мовчу. Не було такого, щоб василіски в людських селах жили. Бреше, думаю.

— Не брешу, — заперечує. — Сліпенький він. Сліпий. Його свої ж і вигнали. У мене живе. Сліпі — вони безпечні…

Мовчу.

Приїхали. Будинок новий, облаштувалася Надька затишно, нічого не скажеш; красу навколо створювати, це вона з пелюшок любила. Тільки сів я до столу — заходить. Ой леле, височенний — під балку, худючий, як вобла, шкіра як молоко, волосся безбарвне — альбінос… І окуляри чорні, ніби на пляжі. Непевно так, під стінкою, гуп — і всівся на краєчок ослона.

Придивився я — таки точно василіск. Чистокровний.

— Ну, Надько, — кажу згодом. — І де ж ти добро таке відкопала?

Надулася. Сидить, як помідорина; сопе. Як ото, бувало, у дитинстві, коли застукаєш її, коли сама із собою вголос розмовляє. Була в неї така звичка — зайти подалі в поле, деревам секрети нашіптувати, з