Читати книгу - "Пасажир"

Майор викладав усе те навмисне нейтральним тоном, старанно приховуючи свою розгубленість. Високий, сивий, незворушний, у своєму блакитному мундирі він страшенно скидався на адмірала, який стоїть на містку авіаносця. Анаїс пречудово зрозуміла його.

— Стрілець міг бути військовим?

— «Гекату-2» офіційно взяв на озброєння в 1997 році підрозділ технічного забезпечення сухопутних військ, — сказав Мартено. — То була наша відповідь снайперам противника під час війни на Балканах. Сьогодні її використовують штурмові загони національної жандармерії й елітні поліційні підрозділи.

Обоє замовкли. Еге ж, справа повертала геть на інше. Наче двовимірна картина раптом набула третього виміру, що про нього ніхто й не підозрював.

— Зарубіжні армії, зокрема загони особливого призначення, теж використовують цей калібр, — знову озвався жандарм. — Ми відправимо гільзи до ІКДНЖ[18] в Роні-су-Буа. Може, їм пощастить з’ясувати, з якої зброї стріляли. «Геката-2» не з тих гвинтівок, якими завалений ринок. Крім того, з нею треба вміти й поводитися. До речі, цілком укомплектована вона важить сімнадцять кілограмів.

Анаїс кивнула. Знала вона, завжди знала, що справа ця виявиться тяжкою. Убивство безпритульного волоцюги, якого обернули на Мінотавра. Поява чоловіка з амнезією, що викликала цілу купу запитань, на які ніхто не міг відповісти. Відбитки фальшивого психіатра на місці злочину… І ось тепер подвійне вбивство, що скидалося швидше на засідку в часи війни.

Жандарм забрав у неї гільзи. Вона інстинктивно стиснула долоню.

— Не бійтеся, — сказав майор. — Розслідування не зупиниться, навіть якщо з’ясується, що до вбивства причетний хтось із наших. Гільзи сьогодні ж таки підуть до лабораторії. І ми відправили звіт слідчому судді.

— Його вже призначили?

— Так. Клод Бертен. Із прокуратури Байонни. Кваліфікований фахівець із баскського сепаратизму. Добре знається на балістиці.

— А звіт про розтин ви вже отримали?

— Ще ні.

В Анаїс сіпнулася щока. Тіло Бонфіса і його подруги переправили до Інституту судової медицини в Ранґеї, біля Тулузи, ще вчора вдень. Звісно ж, Мартено відомі вже результати. Просто він відразу ж переслав їх своєму начальству. За таких обставин доводиться діяти дуже обережно й обачно. Можливо, військове відомство призначить повторну експертизу із залученням власних патологоанатомів…

Її роздуми урвав Мартено.

— Ви дозволите пригостити вас філіжанкою кави?

— Охоче, — усміхнулася вона. — Та спершу мені треба зателефонувати.

Вона пішла трохи повільніше, щоб побути самій, і, зіщулившись від вологого вітру, набрала номера Конанта. Той узяв слухавку після першого ж дзвінка. Авжеж, усі вони були наче на голках.

— Це я, — сказала вона. — Новини є?

— Якби були, то сповістив би.

— Послухай, мені потрібно, щоб ти дещо зробив. Можеш простісінько зараз поїхати до мене додому?

— Ти забула полляти квіти?

— Ключа візьмеш у консьєржки. Постарайся переконати її, що тобі необхідно увійти до моєї хати. Вона добряча лярва. Покажеш посвідчення. Одне слово, якось викрутишся.

— Та гаразд уже… І що я мушу зробити в хаті?

— На моєму столі лежать видруковані світлини з номерами авта. Як знайдеш їх, відразу ж мені зателефонуй.

— Ніяких проблем. Як там у Біарріці?

Анаїс звела очі. Чорні постаті жандармів уже сховалися за дощовою завісою. Залізниця лисніла од води. Із хмари вогкої імли ледь видніли сосни і дрік.

— Усе у воді. Чекаю твого дзвінка.

— Піднімай сраку! Фургон прийшов.

Януш насилу підвівся. Усеньке тіло його було грудомахою болю і заціпеніння. Його стратегічний план, що базувався на візуальному спостереженні, надвечір обернувся цілковитим провалом. До самісіньких сутінків вешталися вони з Бернаром по місту, аж урешті повернулися до вихідного пункту, під склепіння клубу «Перно», напроти Старого порту. Януш мріяв лише про одне: знайти щось тепле і м’якеньке, упасти на нього й відпочити.

О сьомій Бернар дістав із кишені телефонну картку і за номером 115 зателефонував до відділу соціальної допомоги незаможникам. Щовечора містом їздило декілька спеціальних авт, що збирали безпритульних і везли їх до нічліжки. Ті з-поміж волоцюг, які до настання темряви ще примудрялися зберегти здоровий глузд, дзвонили заздалегідь, поки на землю не опустилася нічна холоднеча. Решту підбирали патрулі, що добре знали місця, де збиралися бурлаки. Узимку на вулицях Марселя не ночував жоден волоцюга.

Із «Сітроена-Джампі» вийшли працівники і заходилися затягувати в нього тих, які вже й на ногах не могли втриматися. Багато хто видирався, не хотів сідати в авто.

— Я обираю вулицю! — хрипко бекав один.

Другий мляво відбивався, наче тіло його складалося з губки.

— Відчепіться! Не хочу до вашого концтабору!

— Концтабору? — перепитав Януш.

— Обори, — збираючи свої лахи, сказав Бернар. — Та не бійся! Для таких, як ми, це те, що треба!

Заціпенівши від холоднечі й утоми, Януш тямив лише одне: він наближається до мети. Відчинилися задні дверцята фургона.

— Вітаю, Бернаре! — гукнув водій із-за плексигласової перегородки, що відокремлювала кабіну від салону.

Бернар у відповідь зареготався немов гієна, жбурнув до фургона брудні торби і сам туди заліз. Януш попхався за ним. Від смороду йому аж дух забило. У тісному просторі ваговоза смерділо брудом, лайном, сечею і тухлятиною. Він затиснув носа і в темряві рушив уперед, наступаючи на чиїсь ноги, спотикаючись об коліна і торби, що валялися долі. Нарешті він знайшов вільне місце. Бернар зник.

Грюкнули дверцята. «Джампі» покотився вулицею. Янушеві очі трохи звикли до пітьми, і він зміг розгледіти своїх попутників. Їх було з десяток, вони сиділи на лавах одне напроти одного. Ті самісінькі бридкі мармизи, ті самі люті погляди, ті ж таки чорні від лепу руки, що їх він бачив цілісінький день… Двір Чудес просто неба — це одне, а в замкненому просторі — це все ж таки інше. У напівтемряві, яку роздирало світло вуличних ліхтарень, ці істоти, що скидалися на воскреслих горгулій, здавалися казковими потворами, які набули реальності.

Голомозий чолов’яга зі впалими щоками дивився перед собою застиглим поглядом. Бурлака, що сидів біля нього, спав, обхопивши голову руками і скидаючись на камінь у пакеті з ганчірками. Обличчя решти губились у сутінках. Вони вже не ворушилися, заклякнуши в апатії. Якийсь волоцюга стояв навколішки, хапаючись за лаву і марно намагаючись підвестися; кожна його незграбна спроба супроводжувалася лютим пирханням.

У скло заторготів соціальний працівник, який сидів коло водія.

— Гей, ти! Ану сядь негайно!

Спортсмен заточився, потім підвівся і впав на вільне місце. Тепер підвівся його сусіда. Він