Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

бачив, як він балакає про щось з писарем, дружньо обійнявши його за кістляве плече. Гаррі заприязнився навіть із Пронозою, до якого всі на кораблі аж до найостаннішого матроса ставилися з погано прихованою зневагою. Визнаю, і паскудник заслуговував на це. Він тиранив слабких і беззахисних, типу корабельного юнги, і підлещувався до тих, хто міг дати йому відсіч. За ірландцем же ходив, наче песик. Терпіти таких не можу! Однак я відволікся.

Летиція опустила голову, певно, згадавши, що Кліщ до припустимої зміни курсу поставився флегматично. Штурману буде нескладно отримати схвалення представника адміралтейства.?

— Що ви так похнюпилися? — здивувався Гаррі. — Радіти треба. Побуваєте в Карибському морі, побачите всяке-різне. А що за славне містечко Форт-Рояль!

Вона глухо вимовила:

— Ми повинні бути в Сале, щоб викупити з полону одну людину.

— Повинні — викупимо. Просто трохи згодом. Море так розпорядилося, що вже тут удієш? А Мартиніка — чудова місцинка. — Він мрійливо посміхнувся. — Чесно вам кажу, лікарю, я збіса радий. У мене в Форт-Роялі синок росте.

— У вас у кожному порту хтось та й підростає. — Детиція виглядала зовсім прибитою.

— Цей особливий. Мій золотий хлопчик, мій спадкоємець. Я цілий рік його не бачив. Уявляю, як він виріс! — Ірландець розчулився, змахнув сльозу. — Ах, Мартиніка! Найкращий острів на землі!

У мене тут же виникла підозра, чи не долучився сей велелюбний таточко до того, що капітан вирішив не пробиватися на схід, а підкоритися волі пасатів. Навряд чи Дезессар прийняв рішення, не порадившись зі штурманом, а у Логана, виявляється, були свої причини прагнути до Мартиніки.

Очевидно, та сама думка майнула і в голові Летиції, тому що вона кинула на співрозмовника гнівний погляд, скинула з плеча його руку і збігла з містка.

Я ж залишився нагорі, зайнявши позицію на бегін-реї бізані. Відтепер, вирішив я, пильнуватиму за всім, що відбувається на квартердеку, а знадобиться — полечу підслуховувати до вікон кают-компанії. Треба триматися насторожі. Щось тут не так.

Дві доби не полишав я свого поста. Не спав, не їв, а попив тільки одного разу, коли над морем промайнула галаслива і стрімка злива.

Нічого примітного я не побачив і не почув, якщо не рахувати розмови між штурманом і писарем. Тут я, можете мені повірити, не пропустив ані слова. Та нічого нового, крім того, що вже було сказано лікареві, Логан не повідомив. Щоправда, у бесіді з Кліщем він все натякав на якісь особливі зиски від заходу на Мартиніку, але це, вірогідно, було хитрощами, щоб розпалити зажерливість чиновника, який отримує процент від здобичі.

Чи зізнатися? Мені було шкода Летиції, яка не виходила з каюти, і шкода її бідного батька, але про заходження на Мартиніку я думав не без задоволення.

Ах, Малі Антили! Як вони нагадують мій рідний острів, мій втрачений рай! Та сама буйна зелень, вологе тепло, багатоколірні хмари. Яке розмаїття птахів! А скільки папуг! Ми, папуги, живемо тільки в найблагословенніших куточках землі. Можете на мене ображатися, та скажу відверто: якщо там, де ви живете, не водяться папуги, мені вас шкода. На добре слово це місце не заслуговує. Інколи я міркую над тим, щоб на старість, покінчивши з морськими поневіряннями, оселитися десь на Гваделупі чи Домініці й мирно доживати свого віку. Ось тільки де знайти вихованця, який розділить зі мною вечірню пору мого життя?

На третій день із західної сторони у синьому світанковому мареві проступили обриси скель. То був якийсь з острівців Петіт-Терр, що становлять частину Навітряного пасма — зовнішнього бордюру Вест-Індії. Зелені зубці суходолу розкидані тут скрізь. Більшість із них незаселені, багато навіть не мають назви.

Я перелетів на марс і дзьобнув нокового матроса (він спав без задніх ніг) у тім’я.

Нероба схопився, заволав:

— Земля! Ахой, прямо по курсу земля!

Закалатав дзвін. Корабель прокинувся. Всі висипали на палубу.

Я, звісно, вже сидів на квартердеком — підслуховував.

На містку зібралися всі офіцери. Ті, у кого були підзорні труби, зосереджено вглядалися в обриси острова.

— Начебто Цебрик, — сказав нарешті Логан. — По карті має бути він… Коли так, обходимо з півдня, беремо зюйд-зюйд-вест і години через три будемо на траверзі Ботона. Там до вечора й стоятимемо. Води на Ботоні не припасемо, але зате там гарна затишна затока.

— Нащо гаяти час? — запитав Гош. — Чом не повернути одразу на Мартиніку?

— Треба бути обережними. Хоч води і французькі, та сила на морі у триклятих англійців. Вдень краще відсидітися у тихому місці, а плисти вночі, — пояснив ірландець. — Будемо плигати мишкою від сховку до сховку. До слова, так воно зручніше для корсарського промислу. Якщо мимо пропливе хтось годящий, мишка може перетворитися на кішку. Хап-дряп, і готово.

Всі, включно з капітаном, вислухали це судження з повагою — бретонці у карибських водах були новачками, а штурман, вочевидь, знав, що каже.

* * *

Опівдні ми стали на якір у тісній бухті Ботона, під прикриттям скель, так що з моря «Ластівку» зовсім не було видно.

Вся команда, крім вахтових, вирушила на берег — походити по твердій землі, скупатися, пошукати їстівних плодів і доброї води.

Скористалися нагодою і ми з Летицією.

— Ах, Кларо, до чого мені набридли чоловіки з їхніми грубими запахами, лайкою, реготом та іспанською хворобою, — тихо говорила мені моя вихованка, вдихаючи аромат квітів і трав.

Я піднявся над пальмами, політав туди-сюди, щоб перевірити, чи немає якої небезпеки, але чужих не помітив. Лише де-не-де видно було сліди вогнищ, ймовірно, залишених буканьєрами, які часто полюють у подібних місцях на сарн чи диких кабанів.

Острівці на кшталт Ботона майже завжди незаселені. Для мирних збирачів перлів чи рибалок жити на відлюдді небезпечно — надто багато по морю швендяє лихих людей. А для порту потрібна велика гавань з гарними глибинами і надійним захистом від бур. Тут же крім малесенької затоки, де не розмістилися б навіть два кораблі, всі лагуни були мілкими та непридатними. Однак неймовірно красивими: з яскраво-блакитною водою, піщаним дном, смарагдовими берегами.

— Кларочко, поглянь, яка краса! Я скупаюсь, а ти кричи, якщо хтось підійде.

Дівчинка роздяглася і довго хлюпалася у затишній лагуні, скрикуючи від захвату. Як же вона, бідолашна, скучила за чистотою, самотністю, оголеністю.

Я знаю, що жінки прикривають тіло одягом не від сорому, як думають чоловіки, а щоб виглядати привабливіше. Це от як шлюбне оперення у птахів. Не те, щоб я міг вважатися великим знавцем жіночих приваб, але все ж можу впевнено сказати: переважна більшість красунь у сукні виглядає