Читати книгу - "Дюна"

твої нутрощі. І все ж таки, чого я досягну? Якби багато сестер Бене Ґессерит чинили саме так, то чи не впаде від цього тінь на всіх Бене Ґессерит? Нам не хочеться цього, Зуфіре. Ми не хочемо знищити самих себе, — вона кивнула. — Ми й справді існуємо, тільки щоб служити.

— Я не можу вам відповісти, — мовив Хават. — Ви знаєте, що не можу.

— Ти нікому не розкажеш про те, що трапилося тут, — відказала Джессіка. — Я знаю тебе, Зуфіре.

— Міледі… — старигань спробував ковтнути пересохлим горлом.

А сам подумав: «Вона має велику силу, так. Але чи не робить це її ще кращим знаряддям у руках Харконненів?»

— Друзі можуть знищити Герцога так само швидко, як і вороги, — сказала вона. — Я вірю, що ти сягнеш кореня своїх підозр і вирвеш його.

— Якщо вони виявляться безпідставними, — відказав Хават.

— Якщо, — осміхнулася Джессіка.

— Якщо, — підтвердив старий.

— А ти впертий, — зауважила жінка.

— Обережний, — підправив він. — І свідомий можливої помилки.

— Тоді я поставлю тобі ще одне питання. Що це означає для тебе: опинитися зв’язаним і беззахисним біля іншої людини, яка тримає біля твого горла ножа, але не вбиває тебе, а знімає кайдани і віддає ножа тобі — використовуй, як забажаєш?

Вона підвелася з крісла й повернулася до нього спиною.

— Тепер можеш іти, Зуфіре.

Старий ментат підвівся й завагався на мить — його рука ковзнула до смертоносної зброї під мундиром. Він згадав про арену, Герцогового батька (сміливого, попри всі свої слабкості) й кориду, що відбулася давним-давно: там стояв, опустивши голову, збентежений і нерухомий чорний звір. Старий Герцог повернувся до рогів спиною, перекинувши яскравий плащ через плече, доки з трибун лилися овації.

«Я — бик, а вона — матадор», — подумав Хават. Він забрав руку від зброї й кинув оком на піт, що виблискував на його порожній долоні.

Хават добре знав: що б не з’ясувалося наприкінці — байдуже. Він ніколи не забуде цієї миті й не втратить абсолютного захоплення леді Джессікою.

Він спокійно відвернувся і вийшов із кімнати.

Джессіка відвела погляд від відображення у вікнах і повернулася, щоб поглянути на зачинені двері.

— А тепер почнеться справжня буря, — прошепотіла вона.

18

Чи ти борешся зі снами?

Розбиваєш тіні в пил?

Рухаєшся, мов сновида?

Вислизнув крізь пальці час.

Вкрадено життя твоє.

Ти загаявся з мізерним,

Впав від власного недбальства.

Принцеса Ірулан. Пісні Муад’Діба. Плач за Джамісом на Погребній рівнині

Лето стояв у передпокої власного будинку, вивчаючи записку при світлі єдиної лампи на підвісках. До світанку лишалося ще кілька годин, і Герцога пройняла втома. Щойно він повернувся з командного посту, посланець фрименів передав послання зовнішньому вартовому.

Єдиний рядок: «Колона диму вдень, вогняний стовп уночі».

Жодного підпису.

«І що це означає?» — запитав він сам себе.

Посланець пішов геть, не чекаючи на відповідь, тож його не встигли розпитати. Він вислизнув у ніч, неначе зіткана з диму тінь.

Лето поклав папірець до кишені мундира, міркуючи, що листа варто було б пізніше показати Хаватові. Він прибрав із лоба пасмо волосся й зітхнув. Таблетки проти втоми здавали позиції. Минуло два дні з часу врочистої вечері і ще більше, відколи він востаннє спав.

До всіх військових проблем додалася ще й тривожна розмова з Хаватом — старий доповідав про зустріч із Джессікою.

«Чи варто мені розбудити Джессіку? — міркував він. — Більше ж нема потреби гратися з нею в загадки. Чи досі є?»

«Чорти б ухопили того Дункана Айдаго!»

Герцог похитав головою. «Ні, не Дункана. Це я схибив, що не відразу розповів Джессіці всі таємниці. Необхідно зробити це зараз, доки не завдано ще більше шкоди».

Таке рішення покращило настрій Лето, і він поквапився з передпокою у Велику залу, а далі коридорами до родинного крила.

На розі коридорів, що розходилися до службової частини, Лето спинився. Дивне скигління долинало звідкілясь із коридору слуг. Ліву руку Герцог поклав на поясний щит, а правою схопив кинджал. Ніж допоміг йому заспокоїтися. Дивний звук морозною хвилею пройняв Герцога.

Лето безшумно рушив службовим коридором, проклинаючи тьмяне освітлення. Малесенькі лампи на підвісках розташувалися тут на відстані восьми метрів одна від одної, та ще й ледь-ледь жевріли. Темні кам’яні стіни поглинали світло.

З темряви на підлозі виринула велика пляма, що простягалася коридором.

Лето завагався і майже увімкнув щит, але втримався, адже силове поле сповільнить його рухи, слух… а, крім того, спогади про перехоплений вантаж лазерострілів виповнювали його сумнівами.

Герцог тихо рушив до сірої плями й побачив, що то людська постать — обличчям до кам’яної підлоги лежав чоловік. Лето перевернув його ногою — рука стискала ніж — і нахилився нижче, щоб розгледіти обличчя в непевному світлі. Убитим виявився контрабандист Туек, і пляма мокріла на його грудях. Мертві очі витріщалися з темрявою порожнечі. Лето доторкнувся до плями — ще тепла.

«Як цей чоловік міг померти тут? — запитував сам себе Лето. — Хто вбив його?»

Квиління тут лунало гучніше. Воно йшло з бічної галереї, що вела до центральної кімнати, де розташувався головний щитовий генератор будинку.

Тримаючи одну руку на вмикачі поясного щита, а другою — стискаючи кинджал, Герцог обійшов тіло, прослизнув у галерею і глянув із-за рогу на кімнату зі щитовим генератором.

За кілька кроків від нього на підлозі простягалася інша пляма — і Герцог одразу збагнув, що квилила саме вона. Болюче повільно силует повз до нього, хапаючи ротом повітря, і щось бурмотів.

Лето потамував раптовий напад страху й кинувся в коридор, припавши біля постаті, що повзла. То була Мейпс, фрименська економка. Волосся заплуталося навколо її обличчя, одяг порвався. Темні патьоки, тьмяно виблискуючи, зміїлися вздовж спини. Герцог доторкнувся до її плеча, і жінка звелася на лікті, смикнувши голову вгору, щоб поглянути на нього повними темної порожнечі проваллями очей.

— Це ви, — видихнула вона. — Вбили… охоронця… послали… за… Туеком… втекти… міледі… ви… ви… тут… ні, — фрименка впала вперед, ударившись головою об камінь.

Лето спробував намацати пульс на скронях. Його не було. Він поглянув на патьоки: її вбили ножем у спину. Хто? Мозок гарячково шукав відповідь. Вона хотіла сказати, що хтось убив охоронців? А Туек — Джессіка відправила за ним? Чому?

Герцог почав підводитися. Шосте чуття прокинулося в ньому. Лето простягнув руку до вмикача щита — запізно. Тупий удар вразив руку. Чоловік відчув біль, побачив дротик, що стирчав з рукава, і відчув отруту, яка поширювала тілом параліч. Знадобилося пекельне зусилля, щоб підвести голову й поглянути