Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Це насамперед відомий історик, кандидат історичних наук, професор Волинського (тепер Східноєвропейського) університету імені Лесі Українки Іван Кічий, знані педагоги Олександра Хацьор, подружжя Микола і Надія Хомичі (Надя — моя троюрідна сестра, до речі, Коля і Надя дружили з першого класу, разом закінчили школу й педінститут і потім вчителювали), мій колишній однокласник, лісівник Василь Грицюк, мій ровесник і родич Володимир Сич…

А про Архипа Данилюка одна моя односельчанка, довідавшись, що його поховано на Личаківському кладовищі, сказала: «Ти диви, здавався таким скромним, непомітним, а поховали там, де Франка і ще великих людей. Видно, тоже був неабияким чоловіком».

Що правда — то правда.

Схожа на своїх прадідів і правнуків

Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року у давньому волинському місті Кременець, а 13 березня 2001 року була там же, за її заповітом, похована (померла 11 березня у Львові) на старовинному Монастирському цвинтарі. Сумно-символічно, що саме 13 березня 1952 року Галина Гордасевич була вперше заарештована (як потім довідається, за вміло розробленою провокацією, бо емгебісти вели дівчину, ученицю Острозького педучилища, вже два роки), тоді ж відпущена (гра спецслужб), щоб 20 травня того ж року бути заарештованою вдруге і тепер уже засудженою до 10 років таборів. Як згадувала пані Галина, за день до арешту, 18 травня, несподівано випав рясний сніг і густо вкрив зелені дерева. Такий морозно-весняний символ…

Її доля була міцно пов’язана з історичною Волинню. Донька священика незабаром опиняється разом із батьками в Дубровиці на Рівненщині, а згодом у селі Городець Володимирецького району, де отець Леонід Гордасевич отримує парафію. Школу закінчувала у селі Кричильськ Степанського (нині Сарненського) району. А далі було навчання в Острозькому і Костопільському педучилищах. На той час батько вже був репресований лише за те, що категорично відмовився повідомляти емгебістам, що казали парафіяни на сповіді. Галині вдалося приховати під час вступу до педучилища, що вона донька репресованого. Згодом вона дізнається, що поетесою Оленою Волинянкою, яка в тридцяті роки друкувала патріотичні вірші у львівських і діаспорних часописах, газеті «Волинь», була її мати Олена Хомчук, яка вибрала собі такий виразний псевдонім.

Заарештована, як було сказано у вироку, «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Після тюрми у Рівному тендітній дівчині довелося пройти крізь зони в Чернігові, Одесі, Самарі (Куйбишеві). На волю вийшла достроково, у грудні 1954 року, згідно з указом, за яким неповнолітніх на час арешту звільнили від відбуття двох третин строку. Пізніше Галина Леонідівна опише свої поневіряння в автобіографічному романі «Соло для дівочого голосу» з виразними назвами частин твору: «Воля», «Тюрма», «Лагер» (саме так, російською, і буде називати місце каторги). Але, на відміну від багатьох своїх колег-політв’язнів, авторка зосереджується не на фізичних стражданнях, не на смакуванні знущань, а на своїх особистих відчуттях, а головне — показі того, як і в неволі в людях залишається людське, яке не може вбити тоталітарна система, навіть у слідчого, наглядачів і начальника того «лагера».

Юній волинянці (йшов лише двадцятий) з тавром вчорашньої зечки не знайшлося ні житла, ні роботи у Рівному, тож уже через місяць змушена була за оргнабором вербуватися на Донбас, де прожила 35 років. Навряд чи пам’ятають селище Ханжонково біля Макіївки й Донецьк дивну молоду робітницю — різноробочу, асфальто- й трубоукладницю, працівницю друкарні, — яка в коротких перервах від нежіночої роботи сідала збоку не з пляшкою, а з книжкою в руках. І ходила в літстудію, вчилася заочно — у школі робітничої молоді, культосвітньому училищі, Московському літературному інституті імені М. Горького. Лише закінчивши столичний вуз, стала працювати спочатку коректором, згодом редактором в обласному управлінні по пресі, сценаристом «Донбасреклами».

До Спілки письменників прийняли лише через 17 років після виходу першої книжки, коли вже мала три поетичні і дві прозові — донецькі «майстри пера», переважно російськомовні, вперто піддавали остракізму, не хотіли бачити у своїх лавах «западенку», вчорашнього політв’язня, отже, «бандерівку». А вона, втративши маленьким першого сина, другого назвала незвичним для Донбасу ім’ям — Богдан.

А головне — не приховувала дружби з Іваном і Надією Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком і не боялася листуватися (жителька Донецька!) з В’ячеславом Чорноволом, коли він перебував на засланні в Якутії. Про Чорновола написано чимало, але я не читав більш щемливого і зворушливого твору, ніж вірш Галини Гордасевич «Щаслива бджола», написаний 30 березня 1999 року, відразу після похорону лідера Руху.

Лише у 1990-му Галина Гордасевич мала змогу переїхати жити до Львова. Сумний збіг чи символ — того ж року її батько, який після відбуття строку довго жив у Росії, збираючи гроші, щоб купити дім на Черкащині (на Рівненщину не пускали), нарешті отримав парафію й помер дорогою до села, де мав правити службу.

Наприкінці вісімдесятих — у дев’яності роки минулого століття Галина Гордасевич активно долучилась до громадської роботи й політичної боротьби. Була одним із творців Товариства української мови (ще в Донецьку), «Меморіалу», активною рухівкою і діячем Демократичної партії України. Серед багатьох виданих поетичних, прозових, публіцистичних книг виділимо «Степан Бандера — людина і міф». За те, що вона показала свого героя не лише залізним вождем, «прапором нації», а й звичайною людиною (один із розділів так і називається «Людина, чоловік, батько»), її спершу критикували суперпатріоти, також і волинські. Але книжка вже витримала майже десяток видань. А повість «Ноїв ковчег» надзвичайно високо оцінив у рецензії видатний письменник Валерій Шевчук. Про Рівненщину Галина Гордасевич написала дуже теплу, сказати б, любовно-зворушливу збірку есе «З сімейного альбому», видану спочатку в Дубні, а потім у Львові. В автобіографічному романі вона з теплотою згадує про товаришку по нещастю, юну «зечку з досвідом» лучанку Антоніну Технюк, Тоню, що стала подругою. Може, відгукнуться рідні напрочуд життєлюбної Тоні?

Особлива сторінка — листування Галини Гордасевич з іншою волинянкою, поетесою, людиною трагічної й мужньої долі Людмилою Лежанською. У Донецьку Галина Леонідівна купила першу поетичну збірку Лежанської й надрукувала в «Літературній Україні» доброзичливу, теплу рецензію «Свято знайомства». Зав’язалося листування, що тривало рік, аж до смерті Людмили. А потім був матеріал-есей про долю й творчість нашої землячки, який Галина Гордасевич увела до своєї збірки «Силуети поетес», де поставила Людмилу Лежанську поряд із Ліною Костенко, Іриною Жиленко, Тамарою Коломієць, Любов’ю Голотою, Ганною Світличною…

Галина Гордасевич, якій нещодавно минуло б усього 80, лишила велику творчу спадщину. Син Богдан і львівські видавці постаралися якомога повніше видати написане без перебільшення видатною письменницею. Її поетичні, прозові, публіцистичні твори варто читати. Вона писала майстерно, бентежно й щемливо — про людей, рідну Волинь, Україну.

…Звичайно, хтось може сказати, що були поети й прозаїки набагато сильніші. Так, були. Деякі ранні оповідання й повісті Галини Гордасевич наївні, належать лише своєму часові. Але навіть у них є щось таке щире, звернуте саме до тебе,