Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Я любив його спокій у всьому. Я гарячкувато сперечався про місця на карті, а в його звітах наші «дебати» перетворювалися на серйозні та сповнені мудрості речення. Він писав про наші подорожі спокійно й радісно, коли нагодився зручний випадок, наче ми були Анною та Вронським на балу. Він залишався чоловіком, який жодного разу не пішов зі мною до каїрських танцювальних клубів. А я був тим, хто закохався, танцюючи.

Він рухався з повільною грацією. Я ніколи не бачив, аби Медокс танцював. Він був із тих, хто пише, хто пояснює цей світ. Мудрість зростала в ньому навіть з найменшої скіпки емоцій. Один короткочасний погляд міг народити абзаци теорії. Коли він знаходив нове плем’я серед пустелі чи рідкісний вид пальми, це зачаровувало його на кілька тижнів. Якщо під час подорожей ми наштовхувалися на якесь послання — будь-яке слово, сучасне чи античне, арабське на брудній стіні чи записка англійською, зроблена крейдою на крилі нашого джипу, — він обов’язково читав, а потім притискав до напису долоню, наче хотів торкнутися прихованого змісту, зблизитися зі словами так, як міг лише він.

Пацієнт простягає руку венами догори, щоб Караваджо міг вколоти йому чергову дозу морфію. Коли повноводдя наповнює жили, він чує, як Девід кидає голку до емальованої посудини, подібної формою до нирки. Він бачить, як сивувата постать повертається до нього спиною, та згадує, що вони обоє — мешканці морфієвих земель, справжні заручники.

Бувають дні, коли я повертаюся додому після нудної писанини, і єдине, що може мене врятувати, — «Жимолость»[91] у виконанні Джанго Рейнхардта і Стефана Граппеллі в супроводі «Hot Club de France»[92]. 1935-й. 1936-й.1937-й. Видатні джазові роки. Роки, коли звуки джазу випливали з готелю «Клерідж» на Єлисейських полях і линули до барів Лондона, Південної Франції, Марокко, прослизали до Єгипту, де славу про ці несподівані ритми вводив у тишу якийсь безіменний каїрський танцювальний колектив. Повертаючись до пустелі, я взяв із собою на згадку ті вечори з танцями під платівку «Сувеніри» в барах, де жінки рухаються алюром, наче хорти, і нахиляються до вас, коли ви шепочете щось їм у плече під час пісні «Моя солоденька». Дяка фірмі звукозапису «Societe Ultraphone Franchise». 1938-й. 1939-й. У кабінках люди шепотіли про кохання, а за рогом на нас уже чигала війна.

Упродовж цих останніх ночей у Каїрі, за кілька місяців після закінчення мого роману, ми умовили Медокса влаштувати в одному з барів прощальну вечірку. Кетрін прийшла туди разом із чоловіком. Остання ніч. Останній танець. Алмаші напився й намагався зобразити старе танцювальне па, котре він сам вигадав і назвав «Босфорські обійми», підняв Кетрін Кліфтон на витягнутих руках і тинявся туди-сюди майданчиком для танців, аж поки не впав разом з нею в кущі аспідістер, вирощених на Нілі.

«Від чийого імені він зараз оповідає?» — думає Караваджо.

Алмаші набрався, і його танці здавалися іншим дивною послідовністю звірячих рухів. У ті дні атмосфера між ними була не вельми доброю. Він розгойдував дівчину з боку в бік, наче це була якась ганчір’яна лялька, і заливав вином свій смуток з приводу Медоксового від’їзду. Галасував за столом. Коли Алмаші був у такому стані, ми зазвичай розходилися, але це була остання Медоксова ніч у Каїрі, тож усі залишилися. Кепський єгипетський скрипаль намагався наслідувати Стефана Граппеллі, Алмаші поводився, наче планета, котра зійшла з орбіти. «За нас — чужинців на цій Землі», — підняв він келих. Хотів танцювати з усіма, жінками чи чоловіками, байдуже. Заплескав у долоні та виголосив: «Оголошую “Босфорські обійми”. Потанцюємо, Бернхардте? А як щодо тебе, Хітертоне?» Більшість позадкувала. Він повернувся до молодої Кліфтонової дружини, котра спостерігала за ним із люб’язною люттю. Він кивнув і кинувся назустріч її крокам, притулився шиєю до оголеного плеча, цього білосніжного плато над блискучою сукнею. Маніакальне танго закружляло їх, аж поки хтось не збився. Ще не подолавши свого гніву, Кетрін не дозволила йому провести її до столика. Просто пильно дивилася на чоловіка, коли він відкинув голову назад, і погляд цей був не тріумфальним, а наступальним. Він нахилив обличчя і зашепотів жінці на вухо, можливо, наспівував «Жимолость».

Між експедиціями Алмаші рідко можна було побачити в Каїрі. Він відсторонювався від людей. Удень працював у музеях, а вночі частенько заглядав до барів на базарі Південного Каїра. Губився в зовсім іншому Єгипті. Усі вони прийшли сюди тільки заради Медокса. Але зараз Алмаші танцював з Кетрін Кліфтон. Її струнке тіло торкалося вишикуваних у ряд рослин. Він кружляв з нею, піднімав її, а потім впав. Кліфтон залишався на своєму місці та споглядав за ними краєм ока. Алмаші лежав на його дружині, а потім спробував піднятися, пригладив своє біляве волосся і вклякнув біля жінки у віддаленому кутку зали. Колись він був вишуканим мужчиною.

Минула північ. Гостям було явно невесело, окрім кількох завсідників, звиклих до витівок європейців, приходнів із пустелі. Там були жінки з довгими притоками срібних сережок у вухах, жінки в блискучих сукнях, маленькі металеві крапельки нагрівалися від спеки, котра панувала в барі та раніше чимось подобалася Алмаші, жінки, чиї срібні сережки під час танців погойдувалися перед його обличчям. Іншими вечорами Алмаші танцював із ними, напивався, але підставляв груди, щоб вони могли на нього спертися. Так, їм усім і зараз було дуже весело, вони сміялися з його живота, коли він розщепив сорочку, але були не в захваті, коли чоловік навалився своєю вагою на їхні плечі, зупинився і розлігся на підлозі посеред шотландського танцю.

У такі вечори було важливо залишатися частиною цього божевілля, коли людські сузір’я кружляли й ковзали навколо тебе. Тут не було часу для думок і роздумів. Вечірні польові нотатки з’явилися вже згодом, посеред пустельного ландшафту, між Дахлою та Куфрою. Він згадав коротке вищання і як обернувся в пошуках собаки, а зараз зрозумів, спостерігаючи за тим, як плаває на поверхні мастила диск компаса, що то, мабуть, була жінка, котрій він наступив на ногу. Оаза була вже близько, і він міг пишатися своїм танцем, змахувати руками та підкидати годинник до неба.

Холодні пустельні ночі. Він висмикував спогади про кожну з них, наче нитку з клубка,