Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Геродотова класика. Насвистуючи й наспівуючи цю пісеньку знов і знов, я вгризався в рядки, щоби прилаштувати їх до власного життя. Люди по-різному лікуються від таємних втрат. Хтось із її товариства бачив, як я сидів поруч із продавцем спецій. Якось він подарував їй олов’яний наперсток з дрібкою шафрану. Саме його з-поміж тисячі речей.

І коли Баґнольд — котрий бачив, як я сиджу біля шафранового крамаря, — згадав про цей епізод за столом у її присутності, як я мав почуватися? Чи мало це подарувати мені відчуття вдоволення від згадки про чоловіка, який подарував їй таку дрібницю — олов’яний наперсток, котрий вона носила на тонкому темному ланцюжку на шиї в ті два дні, коли її чоловіка не було в місті? Усередині був шафран, і її груди вкрилися золотом.

Як вона сприйняла цю історію, котра трапилася зі мною, з парією для цього товариства після кількох витівок, які збезчестили мене? Баґнольд сміявся, її чоловік, котрий був хорошим хлопцем, турбувався за мене, а Медокс встав, підійшов до вікна і подивився на південну частину міста. Розмова, мабуть, переповзла на більш знакові події. Зрештою, вони картографи. А чи спускалася вона до криниці, котру ми разом допомагали викопати, і чи чіплялася вона за стінки так, як я за неї своїми руками?

Ми обоє жили власними життями, озброєні бездонними угодами одне з одним.

— Що ти робиш? — Вона підбігає до мене на вулиці. — Ти що, не бачиш, що зводиш усіх нас із розуму?

Медоксові я казав, що закрутив із однією вдовою. Але тоді вона ще не мала цього статусу. А коли Медокс повернувся до Англії, ми з нею вже не були коханцями.

— Передавай вітання своїй каїрській вдовиці, — бурмотів Медокс. — Хотів би я з нею познайомитися.

Чи він знав? Я завжди почувався шахраєм поруч із ним, моїм другом, з котрим пропрацював десять років і котрого любив більше за будь-кого іншого. Ішов 1939 рік, і ми всі їхали геть із цієї країни, в інші умови, на війну.

А Медокс повернувся до села Марстон Маґна в Сомерсеті, де народився, і за місяць по тому, сидячи в церкві на проповіді, котра оспівувала війну, дістав свій пустельний револьвер і застрілився.

Я, Геродот Галікарнаський, вирушаю в подорож історією, щоб час не стер фарби подій, щоб не втратило свого блиску те, з чого Людина розпочала своє існування, і великі видатні справи, проголошувані греками і варварами… разом з причинами, через які вони воювали одне з одними.

Людям завжди хочеться читати вірші в пустелі. Медокс пропонував для Географічного товариства чарівні звіти про наші маршрути й дрейфи серед пісків. Берманн вдихнув теорію в тліюче багаття. А я? Єдиний серед них мав навички. Був механіком. Інші описували свою любов до самотності й медитували на знахідки. Вони ніколи не знали, що я про все це думаю. «Тобі подобається Місяць?» — запитав Медокс через десять років після знайомства. Він питав про це так обережно, наче боявся зруйнувати близькість. Я здавався їм занадто хитрим, щоб закохатися в пустелю. Таким собі Одіссеєм. Та я ним і був. Показати мені пустелю все одно, що комусь — річку або ж місто його дитинства.

Коли ми розлучалися востаннє, Медокс попрощався старим висловом: «Хай благословить Бог твого попутника». А я відвернувся від нього та кинув через плече: «Бога немає». Ми були зовсім несхожими.

Медокс казав, що Одіссей ніколи не написав жодного слова, не залишив по собі книжки з одкровеннями. Може, він почувався чужинцем серед фальшивої рапсодії мистецтва. Мушу зізнатися, що моя власна монографія була суворою й точною.

Я боявся, що викажу присутність Кетрін, тому спалив до пня будь-які сентименти, усі пишномовні слова про любов. І все ж я описав пустелю так цнотливо, наче оповідав саме про Кетрін. Медокс запитав мене про Місяць одного з останніх спільних вечорів перед початком війни. Ми розділилися. Він повернувся до Англії, а можливість початку війни зруйнувала наше повільне прогризання крізь пустельну землю вглиб історії. «Бувай, Одіссею», — промовив, посміхнувшись, знаючи, що мені не дуже подобався Одіссей, а ще менше Еней, але ми вирішили, що Енеєм буде Баґнольд. Насправді я взагалі не любив Одіссея. «До зустрічі», — відповів я.

Я пам’ятаю, як він відвернувся, сміючись. Приклав свого товстого пальця до адамового яблука на шиї і сказав: «Вона називається vascular sizood». Дав офіційне ім’я її підшийній ямці[90]. Він повернувся до своєї дружини, до села Марстон Маґна, забравши із собою тільки улюблений том Толстого та залишивши усі свої компаси й мапи мені. Взаємна приязнь так і залишилась невисловленою.

У Марстон Маґні в Сомерсеті, місцині, котру він неодноразово мені змальовував у розмові, зелені поля перетворилися на аеродроми. Літаки вивергали свої викиди на артуріанські замки.

Не знаю, що змусило його зважитися на той вчинок. Може, безперервний шум у небі, надто гучний для нього після ледь чутного лету «Циганського метелика» над нашою тишею Лівії та Єгипту. Чужа війна роздерла витканий ним ніжний гобелен з однодумців. Я був Одіссеєм і розумів, наскільки мінливі й тимчасові табу на війні. А він був чоловіком, якому непросто завести друзів. Він знав за життя двійко людей, а зараз вони обернулися на ворогів.

Він залишився в Сомерсеті наодинці з дружиною, котра ніколи нас не бачила. Йому вистачило одного руху рукою. Одна куля поклала край війні.

Це був липень 1939-го. Вони сіли в автобус, який ішов із їхнього села до Йовіла. Транспорт ледве рухався, тож вони запізнилися на службу. Церква була переповнена, тому подружжя вирішило сісти позаду окремо одне від одного. За півгодини розпочалася шовіністична проповідь, яка повністю виправдовувала війну. Священик наголошував на блаженстві битви та благословляв уряд і людей приєднатися до бойовища. Медокс слухав, як проповідь стає пристраснішою і фанатичнішою. Він витяг пустельний револьвер, нахилився і вистрілив собі в серце. Помер миттєво. Запала велика тиша. Пустельна тиша. Тиша, де не було більше літаків. Усі почули, як його тіло впало на лаву. Усе застигло. Священик занімів у своєму величному жесті. Така тиша буває, коли в церкві тріскає скляна лампада і всі обличчя повертаються до неї. Його дружина наблизилася центральним проходом, зупинилася біля того ряду, пробурмотіла щось, і її пропустили до нього. Вона вклякнула, і її руки обійняли чоловіка.

Як помер Одіссей? Це було самогубство, чи не так? Здається, я пригадую. Зараз. Можливо, пустеля зіпсувала