read-books.club » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 202
Перейти на сторінку:
темряви. Усюди стояли люди в дощовиках під парасольками. З’явилися білі мури, люди, що відскакували від шосе, парасольки, що хиталися, як гриби під час бурі, авта, які закидало на закрутах.

– Стоп! – крикнув Торріані.

Гальма завищали, авто струснулося і зупинилося.

– Бензин, вода, опони, швидко! – перекрикував Клерфе відголос, який ще відлунював після вимкнення двигуна. Йому у вухах усе ще стояв гул, як у порожніх покинутих залах. Хтось подав йому склянку води з цитриновим соком і нові окуляри.

– На якому ми місці? – запитав Торріані.

– Ви йдете прекрасно! На вісімнадцятому.

– Паршиво, – сказав Клерфе. – А як інші?

– Вебер на четвертому, Маркетті на шостому, Фріджеро на сьомому. Конті вибув.

– Хто на першому місці?

– Саккетті з десятихвилинною перевагою над Лотті.

– А ми?

– Ви відстали на дев’ятнадцять хвилин. Не турбуйтеся. Той, хто приходить у Рим першим, ніколи не виграє перегони. Це всім відомо.

Раптом біля них вигулькнув тренер Ґабрієлі і сказав:

– Бог так усе улаштував! Мати Господа нашого, солодка крове Христова, ти теж знаєш про це! – молився він. – Покарай Саккетті за те, що він перший! Пошли йому маленьку дірочку в бензонасосі, більше нічого. І Лотті теж! Оберігайте нас, архангели!

– Звідки ви тут взялися? – запитав Клерфе. – Чому не чекаєте нас у Брешії?

– Готово! – крикнули механіки. – Вперед!

– Чекати? Ви збожеволіли? – почав тренер. – Я полечу…

Решту слів заглушив рик двигуна. Авто вистрілило, як з рогатки. Люди кинулися вбік, і стрічка шосе, до якого вони приліпилися, почала знову витися в незліченних закрутах. «Цікаво, що робить тепер Ліліан», – думав Клерфе. Казна-чому він сподівався, що на пункті обслуговування буде для нього телеграма, але телеграми могли запізнюватися і, може, телеграма чекатиме на нього на наступному пункті. Потім була знову ніч, світло, люди, схожі на тіні з німого фільму, чиїх вигуків він не чув через рик двигуна, а відтак тільки шосе, цей вуж, який, здавалося, повз довкола землі, і містична тварина, що реве під капотом авта.

18

Її з’єднали дуже швидко. Ліліан сподівалася розмови найраніше за кілька годин, бо знала французькі телефони, а крім того мала враження, що санаторій так далеко, наче знаходився на іншій планеті.

– Санаторій «Белла Віста».

Ліліан не була певна, чи знає цей голос. Можливо, це була панна Геґер.

– Прошу пана Ґольманна, – сказала вона, відчуваючи, як серце їй враз забилося.

– Хвилиночку.

Ліліан вслухалася в ледь чутне бриніння телефонних дротів. Скидалося на те, що Ґольманна треба було шукати. Зиркнула на годинник: у санаторії вже було по вечері. «Чому я така схвильована, ніби викликала дух покійника?»

– Ґольманн. Хто говорить?

Його голос залунав так виразно, що вона аж перелякалася.

– Ліліан, – прошепотіла вона.

– Хто?

– Ліліан Дюнкерк.

Ґольманн помовчав.

– Ліліан, – сказав нарешті з недовірою. – Де ви?

– У Парижі. Ваша телеграма до Клерфе прийшла сюди. Її послали мені з його готелю. Я випадково відкрила.

– То ви не в Брешії?

– Ні, – відповіла вона, відчуваючи легкий укол болю. – Я не в Брешії.

– Клерфе не хотів цього?

– Ні, не хотів.

– Я сиджу біля радіо! – сказав Ґольманн. – Ви, мабуть, теж!

– Так, Ґольманне.

– Він іде чудово. По суті, перегони ще тільки почалися. Я знаю його, він чекає на зручний момент. Чекає, аж поки інші заїздять свої машини. Раніше півночі він не дасть газу, може, навіть ще пізніше… хоча ні, я думаю, що таки опівночі. Це перегони за секундоміром, про що вам, напевно, відомо. Ніхто з гонщиків не бачить, за ким він йде, це якраз найбільше вимотує, гонщики дізнаються, на якому вони місці, тільки під час заправки, і часто буває, що відомості вже застаріли. Це біг у невідоме – знаєте, що я маю на увазі?

– Так, Ґольманне. Біг у невідоме. Як ся маєте?

– Добре. Час просто фантастичний. Середні показники швидкості по сто двадцять і більше кілометрів за годину. У додатку багато з великих двигунів лише тепер виїжджає на пряму. Середні показники швидкості, Ліліан, не максимальні!

– Так, Ґольманне. Чуєтеся добре?

– Дуже добре. Набагато краще, Ліліан. Яку станцію ви слухаєте? Прошу перемикнути на Рим, перегони тепер ближчі до Рима, ніж до Мілана.

– Я маю Рим. Я радію, що вам краще.

– А ви, Ліліан?

– Дуже добре. А…

– Може, і добре, що ви не в Брешії, там люта буря і злива – хоча я б не витримав, я б мусив там бути. Як ся маєте, Ліліан?

Вона знала, у чому річ.

– Добре, – сказала вона. – А як усе виглядає в горах?

– Так, як завжди. За кілька місяців небагато змінилося.

За кілька місяців? Хіба то не були роки?

– А як ся має… – завагалася вона, але враз усвідомила собі, що зателефонувала ж бо саме з цього приводу. – Як ся має Боріс?

– Боріс Волков? Рідко його бачу. Не заглядає вже до санаторію. Думаю, що з ним усе добре.

– Але ви його зустрічали?

– Так, звичайно. Щоправда, це було два чи три тижні тому. Він ішов на прогулянку зі своїм собакою, тим вівчуром, ви ж бо його знаєте. Ми з ним не спілкувалися. А як там унизу? Так, як ви собі уявляли?

– Більш-менш так, – мовила Ліліан. – Адже все залежить від тебе самого. У горах ще сніг?

Ґольманн розсміявся.

– Сніг уже зійшов. Цвітуть луги. Ліліан, – зробив він паузу, – я за кілька тижнів звідси вийду. То не брехня. Далай-лама мені сказав.

Ліліан не повірила. Кілька років тому їй так само казали.

– Це чудесно, – сказала вона. – Тоді побачимося тут. Передати Клерфе?

– Краще поки що ні, щодо цього я забобонний. О, саме надають нові вісті! Ви, певно, теж хочете їх послухати! До побачення, Ліліан!

– До побачення, Ґольманне.

Вона хотіла щось додати у зв’язку з Борісом, але не зробила цього. Якусь хвилю вдивлялася в чорну слухавку, потім обережно відклала її і поринула в думках, не стежачи за їхнім перебігом, аж врешті зауважила, що плаче. «Яка я дурна! – подумала вона, встаючи. – За все треба платити. Невже я могла вирішити, що вже розплатилася?»

– У наші дні перебільшують значення слова «щастя», – сказав віконт де Пестре. – Існували епохи, коли це слово було взагалі невідоме. Тоді його не плутали зі словом «життя». Почитайте з цього огляду китайську літературу періоду розквіту, індійську, грецьку. Люди цікавилися у той час не емоціями, в яких корениться слово «щастя», а незмінним і яскравим відчуттям життя. Коли це відчуття зникає, починаються кризи, плутанина, романтика й ідіотичний пошук щастя за будь-яку ціну.

– А хіба відчуття життя не ерзац?

– І він більш гідний людини.

– Ви думаєте, що для людини неможливе

1 ... 55 56 57 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"