Читати книгу - "Місце для дракона"

– Не кота ж у мішку торгувати.

– Ви її любите?

– Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна – заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

– Вас чекає князівський престол.

– Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед Богом. Як то Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

– Хоч би до вечора звідси вибратися, – зітхнув джура.

– Як будеш отак трюхикати, то й до ранку не виберешся. Гей! – гукнув слугам. – Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

– Дай Боже здоров’я! – привітався лицар.

– Дай Боже й вам, – закивала головою баба. – Куди їдете?

– В Люботин.

– А-а, битися з драконом?

– Так, а що?

– Та нічого. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки м’яса глухаря, подали його бабі.

– Дякую, то це ви, – звернулася до лицаря, – дракона хочете звоювати?

– Я.

– Умгу… Гадаєте, ваш меч його зітне?

– Іншого меча не маю. А цього я освятив у Єрусалимі.

– А камінь він розколе?

– Камінь? Певно, що ні.

– От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

– Чув я й про те.

– Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

– Вам не все одно?

– Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.

– Поможете з драконом битись? – осміхнувся лицар.

– Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь – ковадло розколете.

– Овва!

– Чого вам так весело?

– Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден лицар не знає.

– Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?

– Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

– Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

– І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

– Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

– Язик? На біса вам язик? Ви хто – відьма?

– Хе-хе! Відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

– Ви ще роздумуєте? – спитав уголос. – Поїхали мерщій за тим мечем.

– Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

– Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

– Заки він його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

– Ну що там? – озвалася баба, дожувавши м’ясо.

– Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемося ми з цього лісу до вечора?

– Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

– Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

– Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

3

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

– Чортова карга! – вилаявся пан Лаврін. – Вона, здається, пошила нас в дурні.

– Схоже на те, – погодився джура. – За її словами – це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

– Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

Розділ III

1

– Доброго вечора, – привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.

– Доброго й вам.

– Як здоров’я?

– Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

– Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

– Я до вас на пораду приїхав, – сказав князь.

– О-о, то щось велике в лісі здохло.

– Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

– Чого ж не чув?

– У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

– Він і не покаже.

– Як то?! А вам звідки теє відомо?

– Я говорив з ним.

– З драконом?!

– Так. Це дуже миле сотворіння.

– Вперше щось подібне чую.

– А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

– Гм, це й зіправді якесь диво дивнеє.

– То ще не все. Він і книги читає.

– Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

– Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

– Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?

– Він мене попросив.

– І що ж він там читає?

– Все, що даю йому.

– Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

– Дав.

– Та-ак… Тепер усе ясно. От яку