Читати книгу - "Засліплення"

революція минула так природно, Кін потирав свої довгі пальці. На перешкоді не постала жодна теоретична стіна. А практичну, ту, що відділяє його помешкання від сусіднього, можна буде зламати. Домовлятися з сусідами треба починати відразу. Знайти муляра Путца. Нехай стає до роботи вже завтра. Терміново перевірити заповіт. І сьогодні ж таки піти до нотаря. Не залишати поза увагою Зільцинґерів аукціон! Треба негайно послати в кілька місць сторожа.

Кін ступив крок уперед і наказав:

— Поклич сторожа!

Тереза ще раз згадала в своєму звіті про запліснявілий хліб і голодних голубів. Уже вкотре вона наголосила на тому, що все це безглуздо й дратує її хазяйновиту натуру. І, щоб показати, яка вона обурена, додала:

— Цього ще бракувало!

Але Кін не любив, коли йому перечать.

— Поклич сторожа! Негайно!

Тереза завважила, що він щось сказав. Навіщо йому розмовляти? Нехай краще дасть вибалакатись іншому.

— Цього ще бракувало! — повторила вона.

— Бракувало чого? Поклич сторожа!

На сторожа вона й так була люта — через його чайові.

— Що він тут забув? Йому нічого не перепаде!

— Це вирішую я. Я в домі господар. — Він сказав так не тому, що це було потрібно, а тому, що вважав корисним дати їй відчути свою непохитну волю.

— Капітал, перепрошую, належить мені.

Глибоко в душі він цієї відповіді чекав. Тереза була й залишилася невихованою, неосвіченою людиною. Він поступився настільки, наскільки власна гідність дозволяла це його планам:

— Цього ніхто не заперечує. Той чоловік нам потрібен. Його треба послати зараз у кілька місць.

— Плакатимуть грошики. Йому перепаде ціле багатство.

— Не хвилюйся! Мільйон у нас у кишені!

У Терези прокинулась недовіра. Він знов хоче в неї щось виторгувати. Дві тисячі шилінгів вона вже приплатила.

— А двісті шістдесят п’ять тисяч? — проказала вона, затримуючись на кожній цифрі й промовисто дивлячись на нього.

Настав час завойовувати її швидко й остаточно.

— Ці двісті шістдесят п’ять тисяч належать лише тобі. — На своє худе обличчя Кін накинув личину ситого мецената; він робив їй подарунок, наперед і залюбки приймаючи її вдячність.

Терезу аж ударило в піт.

— Усе належить мені!

Чому вона раз у раз про це нагадує? Свою нетерплячку він висловив офіційною фразою:

— Я вже колись заявляв, що ніхто твоїх претензій не відкидає. Тепер ідеться не про це.

— Я про це, перепрошую, й сама знаю. Те, що записано чорним на білому, ніде не ділося.

— Справу зі спадщиною ми маємо залагодити спільно.

— Хіба чоловіка це стосується?

— Я, як належить, пропоную тобі свою допомогу.

— Жебрати всяк уміє. Спершу виторговує, а тоді жебрає. Так негоже!

— Я боюся тільки, що тебе обділять.

— Не корч із себе святого!

— Коли спадщина мільйонна, частенько раптом з’являються фальшиві родичі.

— Крім чоловіка, нікого немає.

— Ні дружини? Ні дітей?

— Що це, перепрошую, за жарти?

— Ото пощастило — просто нечувано!

Пощастило? Тереза знову збита з пантелику. Людина ще не померла, а вже віддає свої гроші. Яке ж тут щастя? Щойно Кін заговорив, вона непомильно відчула, що він хоче її ошукати. Мов стоголовий цербер, стерегла Тереза його слова. Відповідати вона намагалася різко й недвозначно. А то раптом ляпнеш язиком щось не те — і вже маєш зашморг на шиї. Цей-бо все читав. Для неї він — і супротивна сторона на процесі, й адвокат супротивника воднораз. Захищаючи свою молоду власність, вона виплекала в собі таку силу, перед якою й самій стало страшно. На хвилю їй пощастило уявити себе іншою людиною. Вона здогадувалася, що з його заповітом їй зовсім не пощастило. За цими словами вона нюхом відчула якусь новеньку пастку. Щось він од неї приховував. Що люди приховують? Добро. Чоловік мав більше, ніж віддавав. Третій пропущений нуль обпік їй долоню. Вона скинула руку вгору, немовби її несподівано пронизав біль. Їй хотілося кинутись до письмового столу, дістати заповіт і, щосили ляснувши по ньому долонею, приліпити той нуль на його місце. Та вона розуміла, що тут поставлено на карту, й узяла себе в руки. Причина всього цього — зайва скромність. Чому вона була така дурна? Скромність — це дурість. Тепер вона знов порозумнішала. Треба все вивідати. Де він сховав решту? Вона спитає в нього про це так, що він нічого й не помітить. На обличчі в Терези з’явилася давно знайома її посмішка — широка й зла.

— А що буде з рештою?

Тепер вона була на вершині своїх хитрощів. Вона не запитала, де решта схована. Адже на це він однаково нічого б не відповів. Вона хотіла, щоб він визнав: ця решта таки є.

Кін звів на неї погляд, сповнений вдячности й любови. Її спротив був тільки про людське око. Власне, про це він здогадувався весь час. Те, що мільйон, основну частину спадщини, вона назвала рештою, з її боку було, на його думку, просто чарівно. Людям її штибу такий перехід від грубощів до любови був, очевидно, притаманний. Кін уявив собі, як давно вже не терпеливиться їй признатись йому у своїй відданості і як вона зволікала з цим освідченням, щоб воно справило на нього ще глибше враження. Вона жінка незграбна, зате вірна. Тепер він розумів її ще краще, ніж доти. Шкода тільки, що вона така стара, робити з неї людину вже пізно. Але таких примх, які він побачив, дозволяти їй більш не можна. З цього починається будь-яке виховання. Вдячність, яку Кін відчував до неї, і любов, яку він відчував до нових книжок, з його обличчя зникла. Кін прибрав суворого вигляду й пробурмотів, так ніби тепер образився він:

— На решту я розширю свою бібліотеку.

Тереза злякано й переможно стрепенулася. З двома пастками вона покінчила воднораз. Його бібліотека! І це тоді, коли інвентарний опис у неї в кишені! Виходить, решта таки є. Він-бо сам сказав. Вона не знала, на що спрямувати свою відсіч насамперед. Усе вирішила рука, яка мимоволі лягла на кишеню.

— Книжки належать мені!

— Що?!

— Три кімнати належать дружині, одна — чоловікова.

— Тепер ідеться про вісім кімнат. Додадуться ще чотири — я маю на увазі сусіднє помешкання. Мені потрібне місце для бібліотеки Зільцинґера. Тільки в ній понад двадцять дві тисячі томів.

— І де ж чоловік візьме на це гроші?

Знов за своє. Йому ці натяки вже набридли.

— З