Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— Було, раніше, — відказав Пітер. — Тепер вона має коротшу зачіску.

Цікаво, привабливим чи відразливим було довге волосся для тих, хто не мав його зовсім?

— Твоя дружина любить І

— Авжеж, любить.

— Добре, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один, простягаючи світлину наступному оазянинові, який прийняв її, наче святу реліквію.

— А на цій фотографії, — розповідав далі Пітер, — будинок, у якому ми мешкаємо. Це в передмісті... містечку неподалік Лондона, в Англії. Як ви бачите, загалом наш дім подібний до сусідніх будинків. Але всередині він інакший. Ось так і людина може видаватися подібною до тих, хто довкола неї, але внутрішньо, через свою віру в Господа, бути зовсім іншою.

Пітер підвів погляд, щоб оцінити, як було сприйнято це порівняння. Довкола нього десятки оазян стояли навколішки концентричними колами, урочисто чекаючи, доки їм буде передано прямокутничок фотопаперу. Окрім кольорів своїх балахонів і незначної різниці у зрості, оазяни не відрізнялися нічим. Серед них не було ні гладких, ні кремезних, ні довготелесих незграб, ні зігнутих у дугу бабищ. Ні чоловіків, ні жінок. Тільки щільні лави однотипних істот, що припали до землі в однакових позах, одягнутих у вбрання однаковісінького крою. А під кожним каптуром — загуслий гуляш, який Пітер не міг, просто не міг витлумачити як обличчя.

— Голка, — здригнувшись, сказала істота на ім’я Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири. — Ряд голок. Ряд... ножів.

Пітер гадки не мав, про що він каже. На світлині, яку передали тому оазянину, були тільки нечупарна колишня будівля міської ради й тонка металева огорожа.

— А це, — мовив Пітер, — наш кіт, Джошуа.

Обожнювач Ісуса Номер Один розглядав світлину секунд п’ятнадцять чи двадцять.

— Джо

Пітер засміявся.

— Він не може любити Ісуса. Джошуа — це кіт.

Оазяни сприйняли цю інформацію мовчки.

— Він не... він тварина. У нього немає... — слово «свідомості» спало Пітерові на думку, але він відкинув його. Забагато звуків «с», щонайменше. — Його мозок дуже маленький. Він не може думати про добро і зло, про те, чому він живий. Він може тільки їсти і спати.

Пітер почувався, ніби зраджує Джошуа, кажучи таке. Кіт міг значно більше. Але правда була й у тому, що він не переймався питаннями моралі, його ніколи не хвилювало, навіщо він з’явився на цьому світі.

— І все-таки ми любимо його, — додав Пітер.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув.

— Ми теж любимо тих, у кого немає любові до Ісуса. Однак вони помруть.

Пітер дістав наступну світлину.

— А ось це, — сказав він, — моя церква там, удома.

Він ледь-ледь не повторив дотеп Бі-Джи про архітектурний конкурс, але зумів стриматися й прикусив язика.

Прозорість і простота — ось що потрібно йому тут, принаймні доти, доки він не зрозуміє, як ці люди влаштовані.

— Голка, так багато голки, — сказав один із Обожнювачів Ісуса, порядкового номера якого Пітер іще не запам’ятав.

Пітер нахилився вперед і поглянув на світлину догори ногами. Жодних голок він там ніде не побачив. Лише незугарну церковну споруду, яку оточувала металева огорожа з арковою брамою у псевдоготичному стилі. Потім Пітер помітив гостряки на кінцях прутів.

— Нам треба захищатися від злодіїв, — пояснив він.

— Злодій помре, — погодився котрийсь із оазян.

Наступним у стосі лежало ще одне фото Джошуа, де кіт згорнувся калачиком на пуховій ковдрі, лапкою прикривши очі. Пітер засунув цю світлину під спід і вибрав іншу.

— Це задній дворик нашої церкви. Колись там була стоянка машин. Суцільний бетон. Ми попросили, щоб бетон здерли й замінили на грунт. Ми подумали, що люди можуть прийти до храму пішки або ж знайти собі місце для паркування на вулиці... — навіть говорячи це, він усвідомлював, що половина з того, що він сказав — а може, і все — мусить бути для цих людей незрозумілим. Утім зупинитися Пітер не міг. — Ми ризикували. Але ризик себе виправдав. Це було... Це був успіх. То була хороша справа. Виросла трава. Ми посадили кущі й квіти, навіть кілька дерев. Тепер там бавляться діти, коли надворі тепло. Загалом, там, звідки я прибув, нечасто буває по-справжньому тепло...

Пітер молов казна-що. Опануй себе.

— Ти де?

— Га?

Оазянин показав фото.

— Ти де?

— Мене на цій світлині немає, — відповів Пітер.

Оазянин кивнув і простягнув знімок сусідові.

Пітер вийняв наступне фото з альбому. Якби навіть повітря Оази не було таким вологим, він однаково б уже зіпрів.

— Це я в дитинстві, — розповідав далі Пітер. — Фотографувала тітонька, мабуть. Сестра моєї матері.

Обожнювач Ісуса Номер Один ретельно оглянув знімок трирічного хлопчика. На ньому Пітер, хоч і крихітний, якщо порівнювати з довкіллям, але все одно помітний у своїй жовтогарячій парці й помаранчевих рукавицях, махав в об’єктив фотоапарата. Це була одна з небагатьох родинних світлин, знайдених у будинку його матері, коли вона померла. Пітер сподівався, що оазяни не попросять показати фото батька, бо мати знищила їх усі.

— Дуже ви

Він мав на увазі висотний будинок на задньому плані світлини.

— Це було жахливе місце, — сказав Пітер. — Гнітюче. До того ж ще й небезпечне.

— Дуже ви

— Незабаром після того ми перебралися звідти до кращого місця, — розповів Пітер. — Безпечнішого, принаймні.

Оазяни схвально загомоніли. Перебратися до кращого й безпечнішого місця — це вони могли зрозуміти.

Світлини, які Пітер уже віддав, тим часом подорожували в натовпі. Один оазянин мав питання щодо зображення з Пітеровою церквою. На фото кілька вірян згромадилися зовні будівлі, по черзі заходячи в сині двері. Серед них був Іан Дьюар, ветеран війни в Афганістані, що пересувався на милицях. Від пропозиції Міністерства оборони оплатити йому протез він відмовився, щоб мати зайвий привід поговорити про війну.

—

— Саме так, —