Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

одна хвилина, доки він був готовий обернутися назад до оазянина. Щойно Пітер це зробив, Обожнювач Ісуса Номер Один скинув додолу одну бібку. Незбагненний звичай, хоча подібні жести, що засвідчують повагу, є і в європейців, наприклад, коли ті цілуються у щоки — правильну кількість разів у правильну щоку.

— Тепер знову

пати? — Оазянин указав рукою туди, звідки вони прийшли: у напрямку до будинку з хропунами, де стоїть просякла потом ванна, від якої тхне кокосом.

Пітер ухильно всміхнувся:

— Спершу відведи мене до місця, де буде наша церква. Я хочу побачити його знову.

Тож вони вдвох вийшли з поселення й попрямували через поле, до обраного місця. Ще нічого не було збудовано. У землі було видовбано чотири ямки, що позначали чотири кути майбутньої будівлі. Іще всередині цих меж Пітер накреслив загальний план і пояснив сімдесятьом сімом душам, які зібралися довкола нього, що має бути всередині церкви. Тепер, коли після тривалого проміжку часу він знову дивився на свої креслення на порожньому клаптику землі очима, потьмареними втомою, він бачив їх так, як, либонь, бачили оазяни: незграбні таємничі видовбини в піску. Пітер відчув, що йому нізащо не дорівнятися до того завдання, яке стоїть перед ним. Беа, безперечно, розрадила б його, сказала б, що він замало спав, а тому об’єктивна реальність плутається в його голові, і, звісно, мала б рацію.

Було там і декілька інших слідів, які зоставило після себе зібрання Обожнювачів Ісуса. Калюжка молочного блювотиння, яке відригнуло одне з оазянських немовлят під час Пітерової вітальної промови. Пара чобіт, подарованих спеціально для Пітера, але замалих йому на кілька дюймів (ця помилка, здається, оазян ані збентежила, ані здивувала, вони лише мовчки визнали це). Напівпрозорий бурштиновий глечик для води, майже порожній. Металеве блістерне упаковання (аміківський дарунок), із якого видавлено всі пігулки. Дві подушки на певній відстані одна від одної, на яких двійко молодших дітей задрімали, коли розмова дорослих зайшла надто далеко в невидимі сфери.

Пітер повагався кілька секунд, а відтак підібрав подушки й поклав їх одна біля одної. Потім опустився на землю, підсунувши подушки під голову й під поперек. Утома відразу ж почала покидати його тіло, немовби земля вбирала її в себе. Шкода, що він не був сам.

— У на

ому ліжку ти не мав по инку, — зауважив Обожнювач Ісуса Номер Один.

Через жмуток свистячих і шиплячих звуків Пітер не зміг розібрати фрази.

— Я не зовсім зрозумів...

— Ти не був... задоволений, — сказав Номер Один. Він аж стиснув свої рукавиці, силкуючись відшукати слово, яке зміг би вимовити. — У на

ому ліжку. он не прий ов ніколи.

— Це правда, — усміхаючись, погодився Пітер. — Сон не прийшов.

Чесному всюди честь, подумав Пітер. А непорозумінь буде досить і без зайвої дипломатії.

— Тут

он прийде за тобою, — зазначив Номер Один, обвівши рукою в рукавичці простір довкола них.

— Так, тут сон прийде за мною.

— Добре, — закінчив оазянин. — Тоді в

е буде гаразд.

Утім чи буде? Схоже, на це можна було сподіватися. Пітерові видавалося, що його місія йде як належить. Уже відбулося декілька незбагненних подій — незначних, це правда, не надто й дивовижних, але їх було досить, щоб показати: Бог особливо зацікавлений у тому, як тут усе обернеться. Наприклад, Пітер розповідав про Ноя і Всесвітній потоп (на прохання оазян), і тієї самісінької миті, коли він оповідав, як «розчинилися небесні розтвори», дощ почався насправді. А потім був іще той дивовижний випадок, коли настала ніч, вони закінчили роботу і жарівні було погашено. Вони всілися в темряві, й Пітер переповідав напам’ять початок Книги Буття (знову ж таки на прохання своєї нової пастви), і саме тієї миті, коли Господь сказав: «Хай станеться світло», — в одній із жарівень засичало, і там знову зайнялося полум’я, огортаючи їх золотим сяйвом. Випадкові збіги обставин, безперечно. Пітер не був марновіром. Значно ближчими до справжнього дива, вважав він, були щирі виголошення віри й братерства з боку цих людей, таких неймовірно не схожих на нього.

Проте була й низка розчарувань. Або ж не так розчарувань, як неспроможностей порозумітися. І Пітер не міг навіть уявити собі, чому зазнав невдачі, не міг збагнути, чого ж він не зрозумів.

Наприклад, світлини. Якщо він чомусь і навчився за всі свої роки, то це тому, що найкращий — і найшвидший — спосіб вибудувати близькі стосунки з незнайомцями — це показати їм світлини своїх дружини, будинку, себе самого, тільки молодшого, одягнутого й зачесаного, як одягалися й зачісувалися десять років тому, батьків, братів і сестер, домашніх тварин, дітей. (Ну, нехай у нього дітей не було, але це сама собою була хороша тема для розмови. «А діти?» — завжди запитують люди, немовби гадають, що найкращі фото ти приберіг на кінець.)

Можливо, дарма Пітер показував світлини такій численній юрбі оазян. Сімдесят із гаком людей по черзі переглядали їх, передаючи далі, і виходило, що майже всі бачили не ту картинку, про яку цієї хвилини оповідав Пітер. Хоча, правду кажучи, Обожнювачі Ісуса, які сиділи поблизу Пітера й могли простежити зв’язок між світлиною та її описом, поводилися так само незбагненно.

— Це моя дружина, — промовив Пітер, виймаючи з альбому верхню світлину й простягаючи її Обожнювачеві Ісуса Номер Один. — Беатріс.

— Беатрі

, — сказав Обожнювач Номер Один, плечі його аж скривилися від зусилля на останньому звуці.

— Скорочено — Беа, — додав Пітер.

— Беатріс, — повторив Номер Один.

Оазянин обережно тримав фотокартку кінчиками пальців у рукавичках, точно горизонтально, наче побоювався, що мініатюрна Беатріс у своїх темно-червоних джинсах і светрі зі штучного кашеміру може зіслизнути з карточки. Пітер замислився, а чи можуть ці люди взагалі бачити у звичному розумінні цього слова, адже на їхніх обличчях не було нічого такого, що він міг би визначити як око. Вони не були незрячими, це очевидно, але... може, вони не могли сприймати двовимірні зображення?

— Твоя дружина, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Воло