Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

країн народної демократії. Хочеш не хочеш, вони мусили підтримати ініціативу Ульбрихта. Їх непокоїла реакція Заходу – економічні санкції, а то й військове втручання. Хрущов у цьому плані був налаштований оптимістично. Якщо він правильно зрозумів сигнали президента Кеннеді, американці не втручатимуться. Хрущов був готовий ризикнути. Вони домовилися про дату закриття кордону – вночі на суботу 12 серпня[239].

Увечері 10 серпня берлінські вулиці жили, як завжди, нічого не свідчило, що за два дні Східний Берлін буде відрізано від Західного. Сташинський і гадки про це не мав. Богдана на машині КДБ везли окружною дорогою в село Дальгов, де жили батьки Інґе. Вони не бачилися сім місяців. Відтоді стільки всього трапилося, їм було про що поговорити. Але скрізь були оперативники КДБ, відверто не поговориш. Об одинадцятій вечора чекісти відвезли подружжя на квартиру до Карлсхорсту. Там теж не було можливості поговорити, ймовірно, у квартирі стояли «жучки». Більше ризикувати вони не хотіли. Наступного ранку Богдан побачив, що всю ніч за ними стежили. Під їхнім будинком стояла машина з дипломатичними номерами. Вона поїхала, щойно неподалік припаркувалася радянська «Волга». Потім її змінила третя машина. У ній сиділи Александров і сивий чоловік[240].

Александров сказав Богдану, що вони досі не з’ясували точних причин смерті дитини, і оперативники про всяк випадок будуть прикривати Богдана й Інґе цілий день. Він хотів, щоб Богдан сходив до лікарні, де помер хлопчик, і поцікавився причиною смерті. Їх відвезуть туди службовою «Волгою». Домовилися зустрітися о четвертій пополудні у кафе «Будапешт» у центрі Східного Берліна. Подружжя попросило відвезти їх у Дальгов. Під’їхавши до будинку тестя, Богдан помітив автомобіль, припаркований так, щоб з нього було видно будинок і цілу вулицю. Знадвору їх було видно, але Сташинські були впевнені, що «жучків» у будинку нема і вперше за цілий рік можна поговорити вільно. Найбільше їх непокоїло, що робити: все інше могло почекати. Була п’ятниця, 11 серпня. Похорони Петера призначили на неділю, 13-те. Вони вирішили тікати на Захід одразу після похорон. «Моя дружина віддала вирішення в мої руки, вона сказала, що всюди піде слідом за мною», – згадував потім Богдан.

Службова машина відвезла подружжя до лікарні. Богдану сказали, що син помер від пневмонії. Такий діагноз не стикувався з підозрами комітету, що до смерті хлопчика якось причетні Інґе або західні розвідки. Потім вони поїхали на цвинтар, у каплиці Богдан уперше побачив свого неживого вже сина. О четвертій Сташинські були в кафе «Будапешт». Александров уже знав причину смерті дитини, можливо, він знав це ще до того, як відправив Богдана до лікарні. Вони домовилися, що Інґе з Богданом проведуть решту дня в місті, машина забере їх із цього ж кафе об одинадцятій вечора і відвезе на квартиру до Карлсхорсту. Це давало ще трохи часу вільно поговорити. Вони гуляли вулицями Берліна й говорили про все, що відбулося із січня. Хоч КДБ й дізналося причину смерті дитини, з подружжя не спускали очей.

Лише вранці наступного дня Александров дав зрозуміти, що «захист» КДБ знімуть. Він відвіз їх у Дальгов і лишив готуватися до похорон. За ними заїдуть о десятій вечора і відвезуть у Карлсхорст, сказав куратор. Ранок 12 серпня Богдан з Інґе провели в будинку її батьків. Удень вони вирішили піти в будинок неподалік, де винаймала кімнату Інґе, і забрати звідти деякі речі. Цих кількасот метрів далися їм непросто – чотири останні місяці жінка провела там із новонародженою дитиною, ця кімната викликала болісні спогади. У Богдана були свої гризоти. Дорогою у той будинок він завважив, що, попри слова Александрова, за ними все одно стежать чекісти.

На вулиці Сташинський помітив припаркований «Фольксваген», раніше він бачив його на залізничній станції. Це була оперативна машина, яка їздила за ними минулого дня. КДБ працював грубо: машина з людьми, схожими на іноземців, самотньо стояла в невеличкому кварталі. Коли молодший брат Інґе Фріц спитав, що то за люди, Богдан відповів, що вони його охороняють. З тону Сташинського Фріц зрозумів, що вони за ним стежать. Перед четвертою годиною суботи 12 серпня подружжя повернулося до батьків Інґе. Богдан оцінював ситуацію. За ними все ще стежили, це означало, що після похорон у неділю свободи маневру не буде. Але до десятої вечора суботи у стеженні будуть прогалини. Якщо вони хочуть втекти до Західного Берліна, то слід діяти негайно. Завтра, після похорону, буде пізно.

Богдан сказав про це Інґе. «Я дуже боявся, що вона цього не витримає, – згадуватиме він, – але вона зрозуміла, що це життєво важливо і що ми нічим не допоможемо нашому сину, навіть якщо прийдемо на похорон». Інґе, як завжди, довірилася чоловікові. Фріц запідозрив, що сестра щось задумала, коли вона попросила взяти на похорон вінок не тільки від себе й батьків, а й від неї і Йоші – родина Полів все ще не знала, що Йозефа Лемана звуть інакше. Фріц здогадувався, що сестра із чоловіком хочуть втекти на Захід, але не міг уявити, що вони зроблять це до похорону. Інґе запросила брата прогулятися утрьох. Він був схвильований.

Перед тим, як вийти з будинку, Богдан спитав Фріца, який приніс був вінки, що той бачив на вулиці. Авто «Вартбург», яке Фріц помітив у кварталі, щойно проїхало у напрямку залізничного мосту. Богдан спитав, скільки людей було в машині, і, поміркувавши, дійшов висновку, що вона ще не повернулася. Сташинський велів усім вийти на вулицю, повернути праворуч і пройти, не озираючись, уздовж паркану до будинку, де Інґе винаймала кімнату. Вони пішли вздовж рову, ховаючись за кущами, щоб їх не помітили з вулиці. За кілька хвилин Богдан відправив Фріца вперед перевірити обстановку. Машин не було. Вони перейшли вулицю й увійшли в будинок Інґе.

Вороття в будинок батьків не було – попереду на них чекала дорога з невідомим фіналом. Богдан змінив сорочку і взяв плащ. Інґе теж переодягнулася. Із собою вони взяли всього кілька речей, щоб не привертати уваги. Інґе спитала, чи можна взяти ковдру, якою вона вкривала дитину, – відмовити Богдан не міг. Вони вийшли з будинку бічними дверима, і почалася найнебезпечніша частина їхньої одіссеї. «Втеча в Західний Берлін справді була втечею, – згадувала Інґе. – Іншого виходу ми не мали, хоча через напруження, стрес і емоційний тягар останніх днів ми не дуже усвідомлювали наслідки нашого рішення»[241].

Якщо подивитися на карту Берліна з передмістями, поїздка з Дальгова у західну частину міста мала бути простою – село лежало одразу на захід, по сусідству з англо-американською окупаційною зоною.