Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Ми підійшли до своїх місць на відповідних кінцях головного столу, і Рейчел сіла. Те саме зробила й решта з нас, і водночас почався гамір розмов, клацання ножів, пересування тарілок, і кожен тулився до сусіда, сміючись та перепрошуючи. Праворуч від мене сиділа місіс Білл Роу з Бартона, виряджена в найкращий з усіх присутніх муслін, і я помітив, що місіс Джонс із Кумба, яка сиділа ліворуч від мене, дивилася на неї з осудом. Я й забув, намагаючись провести все за протоколом, що вони не розмовляють одна з одною. Якесь непорозуміння з приводу яєць у базарний день тривало вже п’ятнадцять років. Та нічого, я планував галантно обходитись із ними обома і згладити весь можливий стрес. Графини з сидром стали мені в пригоді, і, взявши найближчий, я щедро налив їм та собі, після чого взявся за меню. Кухня була чудова. Ніколи, скільки я пам’ятав різдвяні обіди, не подавали так багато різних страв. Смажений гусак, смажений індик, баранячий та яловичий боки, великі копчені окороки, тістечка та пироги всіх форм та розмірів, пудинги, нашпиговані сушеними фруктами, і посеред усього цього — тарілки з тими вишуканими ніжними тістечками, які Рейчел готувала разом із бартонськими служницями.

Усмішки очікування та нетерплячки розпливалися на обличчях голодних гостей, і на моєму також, з інших столів уже чути було сплески сміху, де, не стримувані присутністю «господаря», мої найбільш язикаті орендарі порозстібали пояси та комірці. Я чув, як Джек Ліббі, з п’яними очима, хриплим голосом звертається до сусіда — гадаю, він випив склянку чи дві сидру ще по дорозі:

— Горе, після цієї трапези нами можна годувати ворон, ми цього навіть не помітимо.

Маленька тонкогуба місіс Джонс ліворуч від мене тицяла в гусяче крило виделкою, затиснутою між пальцями, немов пером, а її сусід, підморгуючи в мій бік, шепотів їй:

— Давайте, мила, великим та вказівним. Розірвіть його.

І саме тоді я помітив, що в кожного з нас біля тарілки лежить маленький пакет, і на кожному — почерк Рейчел. Здавалося, всі помітили це одночасно, і на якусь мить про їжу забули заради схвильованого розривання паперу. Я спостерігав та чекав, перш ніж відкрити свій. Раптом у мене защеміло в серці — я зрозумів, що саме вона зробила. Вона дала кожному запрошеному чоловікові та жінці подарунок. Вона сама їх запакувала, і до кожного приклала записку. Нічого великого чи коштовного, щось таке, від чого всім стало б приємно. Ось чому я постійно чув шурхіт паперу за дверима будуару. Тепер я все зрозумів.

Коли всі мої гості знову взялися до їжі, я відкрив власний пакунок. Розірвав обгортку на колінах під столом, щоб лише мені було видно її подарунок. Це був золотий ланцюжок для моїх ключів, з брелоком, на якому вигравіювані ініціали — Ф. Е. Р. Е., а нижче — дата. Якусь мить я потримав його в руці, а потім крадькома сховав до кишені жилета. Я поглянув на неї та усміхнувся. Вона стежила за мною. Я підняв до неї свій келих, а вона у відповідь підняла свій. Господи! Я був щасливий.

Обід проходив шумно та весело. Тарелі, наповнені їжею, спорожніли, я й помітити не встиг. Келихи все наповнювали й наповнювали.

Хтось посередині стола почав співати, пісню підхопили люди за іншими столами. Чоботи вистукували ритм по підлозі, ножі та виделки бряжчали по тарілках, тіла весело та ритмічно похитувалися ліворуч-праворуч. А тонкогуба місіс Джонс із Кумба розповідала мені, що як на чоловіка в мене надто довгі вії. Я налив їй ще сидру.

Нарешті, згадуючи, як Емброуз умів досконало обирати момент, я гучно постукав по столу. Голоси стихли.

— Якщо хтось бажає, можете вийти надвір, а потім повернутися. За п’ять хвилин ми з місіс Ешлі роздаватимемо подарунки біля ялинки. Дякую вам, леді та джентльмени.

До дверей ринулося майже стільки народу, скільки я й очікував. Я з усмішкою спостерігав за Сікомбом, який ішов останнім, рівно й напружено, та все ж так, ніби земля під його ногами зараз розверзеться. Ті, хто лишився, підставили столи та стільці до стіни. Після того, як роздадуть подарунки і ми підемо, ті, хто буде в силі, зможуть закружляти партнера в танці. Гулянка триватиме аж до півночі. Будучи хлопчиком, я слухав тупання ніг із вікна своєї дитячої кімнати. Цього вечора я підійшов до невеличкої групи біля ялинки. Там був вікарій, місіс Пескоу, три їхні доньки і молодший священик. А ще мій хрещений батько та Луїза. Я потиснув їм руки. Місіс Пескоу розлилася дифірамбами, широко усміхаючись:

— Ви себе перевершили. Ніколи раніше ми так не насолоджувалися святом. Дівчата просто в екстазі.

Вони такими й здавалися, стоячи поруч із священиком.

— Я радий, що, на вашу думку, все пройшло добре, — сказав я та повернувся до Рейчел. — Вам сподобалося?

Її очі зустрілися з моїми та всміхнулися.

— А ви як гадаєте? — відповіла вона. — Я така щаслива, що можу розплакатися.

Я привітався з хрещеним батьком.

— Доброго вам вечора, сер, і щасливого Різдва, — сказав я. — Як вам Ексетер?

— Холодний, — відповів він коротко, — холодний та одноманітний.

У його манерах з’явилася різкість. Він стояв, тримаючи одну руку за спиною, а іншою смикав свої сиві вуса. Я гадав, чи раптом не засмутило його щось за обідом. Може, сидр наливали надто часто, як на нього? Потім я помітив, як він дивиться на Рейчел. Його очі втупились у перлове намисто на її шиї. Він зауважив, як я на нього витріщаюся, і відвернувся. На мить я знову відчув себе учнем четвертого класу в Гарроу, в якого вчитель знайшов шпаргалку під книгою з латини. Я стенув плечима. Я був Філіпом Ешлі, двадцятичотирирічним. І ніхто в світі, тим більше мій хрещений батько, не міг указувати, кому дарувати, а кому не дарувати різдвяні подарунки. Мені було цікаво, чи встигла вже місіс Пескоу вставити нещадний коментар. Можливо, гарні манери стримали її. Тим більше, може, вона й не знала про намисто. Моя мати померла ще до того, як містер Пескоу отримав у нас парафію. Луїза точно помітила. Я бачив, як її сині очі зиркають на Рейчел і знову опускаються донизу.

Важко ступаючи, люди почали повертатися до кімнати. Сміючись, перемовляючись, весело штовхаючись у тисняві, вони підійшли ближче до ялинки, а ми з Рейчел стали