Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

і не намагався виявляти їх), — а від чогось іншого. Це було презирство його старості, його життєвого досвіду. Одно розпорядження, яке від себе в цю доповідь вставив Кутузов, стосувалось мародерства російських військ. Черговий генерал наприкінці доповіді подав ясновельможному на підпис папір про стягнення з армійських начальників, на просьбу поміщика, за скошений зелений овес.

Кутузов зацмокав губами і захитав головою, вислухавши цю справу.

— В піч... У вогонь! І раз назавжди кажу тобі, голубчику, — сказав він, — всі ці справи у вогонь. Нехай косять хліба і палять дрова на здоров’я. Я цього не наказую і не дозволяю, але й робити стягнення не можу. Без цього не можна. Ліс рубають — тріски летять. — Він глянув ще раз на папір. — О, акуратність німецька! — промовив він, хитаючи головою.

XVI

— Ну, тепер усе, — сказав Кутузов, підписуючи останній папір, і, важко підвівшись і розправляючи брижі своєї білої пухлої шиї, з повеселілим обличчям рушив до дверей.

Попадя, спалахнувши всім обличчям, схопилася за блюдо, яке вона, хоч так довго готувалася, все ж не встигла подати вчасно. І низько вклонившись, вона піднесла його Кутузову.

Очі в Кутузова прищурились; він усміхнувся, взяв рукою її за підборіддя і сказав:

— І красуня яка! Спасибі, голубонько!

Він вийняв з кишені шароварів кілька золотих і поклав їй на блюдо.

— Ну що, як живеш? — сказав Кутузов, простуючи до приділеної йому кімнати. Попадя, усміхаючись ямочками на рум’яному обличчі, пройшла за ним до світлиці. Ад’ютант вийшов до князя Андрія на ганок і запросив його снідати; через півгодини князя Андрія покликали знову до Кутузова. Кутузов лежав у кріслі в тому ж розстебнутому сюртуку. Він тримав у руці французьку книжку і, коли увійшов князь Андрій, згорнув її, заклавши ножем. Це були «Les chevaliers du Cygne»[85], твір madame de Genlis[86], як побачив князь Андрій на обкладинці.

— Ну, сідай, сідай тут, поговоримо, — сказав Кутузов. — Сумно, дуже сумно. Але пам’ятай, друже мій, що я тобі батько, другий батько... — Князь Андрій розповів Кутузову все, що він знав про смерть свого батька, і про те, що він бачив у Лисих Горах, проїжджаючи через них.

— До чого... до чого довели! — промовив раптом Кутузов схвильованим голосом, очевидно, ясно уявляючи собі з розповіді князя Андрія становище, в якому перебувала Росія. — Почекай-но, почекай тільки, — додав він із злобним виразом обличчя і, мабуть, не бажаючи продовжувати розмови, що хвилювала його, сказав: — Я тебе викликав, щоб залишити при собі.

— Дякую вашій світлості, — відповів князь Андрій, — але я боюсь, що непридатний більше для штабів, — сказав він з усмішкою, яку Кутузов помітив. Кутузов запитливо подивився на нього. — А головне, — додав князь Андрій, — я звик до полку, полюбив офіцерів, і люди мене, здається, полюбили. Мені б жаль було покинути полк. Коли я відмовляюся від честі бути при вас, то повірте...

Розумний, добрий і разом з тим тонко-глузливий вираз світився на пухлому обличчі Кутузова. Він перебив Болконського.

— Жалію, ти б мені потрібен був; але ти маєш рацію, маєш рацію. Нам не сюди людей треба. Порадників завжди багато, а людей нема. Не такі б полки були, якби всі порадники служили там, у полках, як ти. Я тебе з Аустерліца пам’ятаю... Пам’ятаю, пам’ятаю, з прапором пам’ятаю, — сказав Кутузов, і радісна краска вдарила в обличчя князеві Андрію від цього спогаду. Кутузов притягнув його за руку, підставляючи йому щоку, і знову князь Андрій на очах у старого побачив сльози. Хоч князь Андрій і знав, що Кутузов був слабкий на сльози і що він особливо голубить його і жаліє, бажаючи виявити співчуття до його втрати, але князеві Андрію і радісним і втішним був цей спогад про Аустерліц.

— Іди з богом своїм шляхом. Я знаю, твій шлях — це шлях честі. — Він помовчав. — Я жалкував, що тебе нема в Букарешті: мені послати треба було. — І, змінивши розмову, Кутузов почав говорити про турецьку війну та про укладений мир. — Так, немало докоряли мені, — сказав Кутузов, — і за війну і за мир... а все прийшло вчасно. Tout vient à point à celui qui sait attendre[87]. А й там порадників не менше було, ніж тут... — говорив він далі, повертаючись до порадників, які, видно, турбували його. — Ох, порадники, порадники! — сказав він. — Якби всіх слухати, ми б там у Туреччині і миру не уклали, та й війни не кінчили б. Усе аби скоріше, а скоре на довге виходить. Якби Каменський не помер, він би пропав. Він з тридцятьма тисячами штурмував фортеці. Взяти фортецю не важко, важко кампанію виграти. А для цього не треба штурмувати і атакувати, а треба терпіння і часу. Каменський на Рущук солдатів послав, а я їх самих (терпіння і час) посилав і взяв більше фортець, ніж Каменський, і конятину турків їсти примусив. — Він похитав головою. — І французи теж будуть! Вір моєму слову, — запалюючись, промовив Кутузов, ударяючи себе в груди, — будуть у мене конятину їсти! — І знову очі його залисніли слізьми.

— Однак треба ж буде прийняти бій? — сказав князь Андрій.

— Треба буде, якщо всі цього захочуть, нічого не вдієш... А вір, голубчику: нема сильніших за тих двох воїнів — терпіння і час; ті все зроблять, та порадники n’entendent pas de cette oreille, voilà le mal[88]. Одні хочуть, другі не хочуть. Що ж робити? — спитав він, очевидно чекаючи відповіді. — Так, що скажеш робити? — повторив він, і очі його блищали глибоким, розумним виразом. — Я тобі скажу, що робити, — промовив він, бо князь Андрій усе ж не відповів. — Я тобі скажу, що робити і що я роблю. Dans le doute, mon cher, — він помовчав, — abstiens toi[89], — вимовив він спроквола.

— Ну, прощавай, друже мій; пам’ятай, що я всією душею переживаю з тобою втрату і що я тобі не ясновельможний, не князь і не головнокомандуючий, — а я тобі батько. Коли чого треба, просто до мене. Прощавай, голубчику. — Він знову обняв і поцілував його. І ще князь Андрій не встиг вийти у двері, як Кутузов заспокоєно зітхнув і взявся