Читати книгу - "Бурштин"

Гайворон обхопив згадану голову руками, ніби намагаючись таким чином утримати її на шиї та захистити від уявних ворогів. Та що там – уявних? Вороги всюди, всюди підозри та інтриги. Управління – болото, в якому він по саму шию.

У наметі, що його нашвидкуруч розбили солдати, запищав комар. Від того звуку Гайворона підкинуло, ніби він уже сидів на електричному стільці.

До намету ввійшли капітан Кушнір з начальником районної поліції.

– Я зв’язався з Людмилою, нашим агентом. Керує всією обороною Григорій Тринога, пам’ятаєте? Це той, із бригади Санька.

– Санька? – скинув брови Гайворон.

– Олександра Зарванця, ви ще його дружину допитували.

Обличчя майора трохи порожевіло. Він зніяковів від надмірної обізнаності підлеглого, але вдав, що роздивляється папери на столі. Тоді відірвався від читання й спитав:

– І хто він такий?

– Григорій Тринога, освіта середня спеціальна. Працював у Києві на будовах, потім у бригаді Зарванця, незаконно видобував бурштин. У 2014 році брав активну участь у подіях на майдані Незалежності. Входив до сотні самооборони, але на схід не пішов, повернувся в село.

– Я так і знав. Знайомий почерк – щось не так, і зразу барикади. І що саме їх так збурило? Гадаю, автономії не вимагатимуть? – Гайворон криво посміхнувся, спідлоба глянувши на капітана.

Той не підтримав жарту, далі похмуро читав із папірця:

– За повідомленням агента, Додік, тобто Дмитро Якуш, і старший прапорщик Дем’ян Сирота знущалися над затриманим Якимчуком, заливаючи йому спиртовмісну рідину безпосередньо з пляшки в горло. Від чого той, за свідченням місцевого фельдшера, отримав численні опіки гортані і слизової стравоходу. Зараз знаходиться у важкому стані в місцевому медпункті.

– Гівнюки, кляті дебіли! – Гайворон зірвався зі стільця.– Це ж треба мати справжній талант, щоб так спровокувати місцеве населення. Жоден російський агент не додумався б. Якщо ми це негайно не припинимо, не потушимо вогонь в зародку,– невдовзі весь район підніметься. А тоді нас просто пристрелять, якщо не свої, то хлопці з лісу. Заблокуйте весь телефонний зв’язок із села!

– У нас обмаль технічних можливостей, та й наказу з Києва немає. Ще я чув, що там, десь на горі, істотні зміни… Може, відкладемо операцію до отримання подальших вказівок?

– Плітки в нашій системі розходяться швидше за базарні. Зміни змінами, а нам із вами працювати, капітане! Якщо я прогледів таке паскудство, то й власноруч приберу за собою. Дістань мені хоч із-під землі тих гівнюків, живими чи мертвими!

– Петро Сергійовичу, за даними тієї ж Людмили, один із них вже, так би мовити, недієздатний. Маю на увазі прапорщика Сироту. Іншого вони згодні обміняти на ті мотопомпи, що ми їх вилучили минулого місяця, і дозвіл видобувати бурштин на території сільської громади.

– Сепари кляті! Так і знав, що привілеїв вимагатимуть. Спочатку для одного села, а потім… Помпи віддамо, а все інше залишиться по-старому. Схеми ламати не треба, у Києві найбільше в цьому не зацікавлені. Проте обіцянка-цяцянка… Хто вестиме перемовини з їхнього боку – Тринога?

– Ні, він прислав своїх приятелів.

– Затримайте всіх. Поки не з’явиться сам, ніяких обговорень.

– Як? – сіпнувся капітан.– Це ж викличе ще більш упертий спротив!

– Дозвольте мені вирішувати самому. Щоб змусити супротивника по-справжньому домовлятися, треба продемонструвати силу. Ми вже й без цього забагато ліберальничали, і ось – маємо результат! – На обличчі майора роздратовано заходили вилиці. Він невдоволено глянув на підлеглого.– Поки що я керую операцією, отже, виконуйте накази!

– Слухаюсь!

Капітан по-військовому козирнув і вийшов з намету. Біля Гайворона залишився тільки начальник поліції.

– А за Дем’яна вони дорого мені заплатять,– вимовив Гайворон після паузи.

– Ви ж самі кажете, що він, вибачте, гівнюк…

– Для мене він гівнюк, навіть гірше – свинота, та вони мають понести кару. Або ж відкупитися.

– Гадаєте брати бурштином?

– Мені не потрібні камінці, мені потрібні живі гроші.

До намету ступив оперативник.

– Дозвольте, пане майоре!

– Що тобі? – знервовано кинув Гайворон.

– Там хлопці затримали двох. Доставити сюди?

– Навіщо вони мені? Хай капітан розмовляє з цими парламентерами!

– Ні, це чоловік і жінка, а при них наплічник жилавого бурштину. Один із затриманих, здається, той самий, якого ми шукали,– Олександр Зарванець. Зокрема, так доповіли з другого поста.

Майор заяснів.

– Ну, нарешті! От фортуна й до нас повернулася. Передай, хай якнайшвидше доставлять сюди!

– І жінку?

– Звісно, і її! – Гайворон плюхнувся на стілець, закинув ноги на стіл. На його обличчі з’явилася та сама посмішка, яку підлеглі майора називали «особливою».

Розділ 2

Свідки заважають завжди

Просидівши годину в очереті, Дем’ян зрозумів, що не дотягне до вечора, якщо не зігріється. Вода мало що смерділа, так ще й температурою далеко не дотягала до комфортної. Ноги судомило, його почала бити пропасниця. Всі засоби зв’язку, зброя і навіть зламаний ніж залишилися в понівеченій, напівзатонулій машині. Вибратися й зайти до якоїсь халупи – це знову віддатися на милість долі. Не в кожній хаті живе самотня бабця. А якщо зустрінуться поліщуки чоловічої статі, тоді вже й той дух, в якого він вимолював порятунок, не допоможе. Надто багато вже сала за шкуру їм залито.

Кілька разів Дем’ян навіть був змушений пірнати й дихати через очеретину, бо дітвора зграєю носилася біля канави. Ще й поряд чоловіки будували загородження проти ворожої техніки. Однак старший прапорщик знайшов таки влучний момент і, перебравшись до кущів, викрутив мокрющий одяг. Допомогло, та не дуже. Його зуби все одно цокотіли чи не гучніше за сокири в лісі.

Дем’ян ще трохи почекав і спробував повзти. Та куди податися в чужому, ворожо налаштованому селі? Всі шанси на те, що втрапиш у лапи розлючених поліщуків. Але й свої вряд чи погладять по голівці, якщо майор дізнається про те, що завдяки його із Додіком п’яним витівкам заварилася вся та каша. Можна й під трибунал піти. Ні, треба вибиратися самому, рятувати дупу. Десь пересидіти на віддаленому хуторі під крильцем якоїсь удовиці, а потім махнути через кордон до Білорусі. Генерал не вічний, а тоді рано чи пізно хтось згадає йому Майдан.

Та хіба ж він не виконував наказ, хоч, може, й надто ретельно? Досі часом виринають із пам’яті розпластані на асфальті Інститутської тіла й плями крові під ними. Він подовгу розглядав тоді через окуляр прицілу ті конвульсивні посіпування вмираючих, ніби намагався довести собі: ось він я, справжній чоловік, який здатен розпоряджатися життям і смертю інших. Це