Читати книгу - "Американські боги"

Таксист розплющує очі, бере свої окуляри і знову вдягає їх, але вже надто пізно. Селім бачив його очі.

Машина поволі повзе крізь дощ. Лічильник крутиться.

— Ти вб’єш мене? — питає Селім.

Губи водія міцно стиснені. Селім спостерігає за його обличчям у дзеркалі.

— Ні.

Машина знову зупиняється. Дощ барабанить по даху.

Селім починає говорити:

— Моя бабця божилась, що бачила іфрита, чи, може, то був марид... Якогось пізнього вечора, на краю пустелі. Ми казали їй, що то тільки піщана буря, трохи вітру, але вона впиралась. Е ні, казала вона, я бачила його обличчя, його очі. І вона казала, що ці очі, як і твої, горіли полум’ям.

Водій усміхається, але його очі заховані під товстим склом окулярів, і Селім не може зрозуміти, є якась радість в його усмішці чи ні.

— Бабці теж приїздять сюди, — каже він.

— У Нью-Йорку багато джинів?

— Ні. Нас небагато.

— Є ангели, і є люди, яких Аллах сотворив з глини, і є вогненний народ, джини.

— Тут люди нічого не знають про мій народ. Вони думають, що ми виконуємо бажання. Якби я міг виконувати бажання, думаєш, я водив би таксі?

— Не розумію.

Водій таксі набурмосений. Селім втупився в іфритові темні губи і спостерігає за його обличчям у дзеркалі, поки той говорить.

— Люди вірять, що ми виконуємо бажання. Якого милого люди в це вірять? Я сплю в смердючій кімнатчині в Брукліні. Я воджу це таксі і вожу в ньому кожного смердюха, в якого є достатньо грошей, щоб їздити на таксі, а часом ще й смердюхів, у яких недостатньо грошей. Я везу їх туди, куди їм треба доїхати, і часом вони дають мені на чай. Часом вони платять мені.

Його нижня губа починає тремтіти. Іфрит виглядає так, ніби він на грані зриву.

— Один якось наклав купу на задньому сидінні. Мені довелось все вимити, перш ніж відвезти машину на стоянку. Як він взагалі міг до такого додуматись? Мені довелось відмивати ще тепле гівно з сидіння. Це взагалі нормально?

Селім простягає руку і поплескує іфрита по плечу. Він відчуває міцні м’язи під вовною светра. Іфрит відриває руку від керма і на хвильку накриває своєю долонею Селімову.

Тоді Селім думає про пустелю: червоні піски ураганом несуться його думками, а пурпурові шовки шатер, що оточують загублене місто Убар, тріпочуть і напинаються в його свідомості.

Вони рухаються по Восьмій авеню.

— У давнину вірили. Тоді люди не сцяли в дірки у землі, бо пророк сказав їм, що там живуть джини. Вони знали, що ангели кидають палаючі зірки нам на голови, коли хочуть почути наші розмови. Але навіть у старі часи, коли вони приїхали в цю країну, ми були дуже, дуже далекими від вас. О, тоді мені не доводилось водити таксі.

— Мені прикро.

— Зараз погані часи, — каже водій. — Насувається буря. Вона лякає мене. Я зробив би все, щоб вибратися звідси.

Жоден з них по дорозі до готелю не каже більше ні слова. Селім вибирається з машини, дає іфритові двадцятидоларову купюру і каже, щоб той залишив решту собі. Тоді, в раптовому приступі сміливості, називає номер своєї кімнати. Водій таксі не відповідає. Молода жінка заскакує на заднє сидіння таксівки, і авто від’їжджає в холод і дощ.

Шоста вечора. Селім досі не надіслав факс своякові. Він виходить на вулицю, купує собі свій вечірній кебаб і картоплю фрі. Минув усього тиждень, а він відчуває, ніби став важчим, округлішим, м’якішим в цій країні Нью-Йорка.

У готелі на нього чекає сюрприз — коли він повертається, у вестибюлі стоїть, засунувши руки глибоко до кишень, водій таксі і розглядає вітрину з чорно-білими поштівками. Він непевно усміхається, коли бачить Селіма.

— Я задзвонив до твоєї кімнати, — каже він. — Але ніхто не відповів. Тому я вирішив почекати.

Селім теж усміхається і торкається чоловікової руки:

— Я тут.

Вони разом заходять до тьмяно освітленого зеленими лампами ліфта і, поки піднімаються на п’ятий поверх, тримаються за руки. Іфрит питає, чи може він прийняти душ у Селіма.

— Я почуваюся дуже брудним.

Селім киває. Він сідає на ліжку, яке займає більшу частину площі крихітної білої кімнатки, і слухає, як тече вода в душі. Селім роззувається, тоді знімає шкарпетки, а тоді роздягається.

Таксист виходить з душу, загорнутий у рушник довкола стегон. Він не одягав своїх темних окулярів, і в напівтемній кімнаті його очі горять пурпуровими вогнями.

Селім стримує сльози.

— Мені бажалося б, аби ти міг бачити те, що бачу я.

— Я не виконую бажань, — шепоче іфрит, скидає рушника і легко, але наполегливо, штовхає Селіма на ліжко.

Минає година, чи більше, поки іфрит кінчає Селіму в рота. Селім встиг кінчити вже двічі. Сперма джина смакує дивно, пекуче, і ошпарює Селіму горло.

Селім іде до ванної і полоще рота. Коли вертається, водій таксі вже спить на білому ліжку, мирно похропуючи. Селім залазить до ліжка, пригортається поближче до іфрита і уявляє пустелю на його шкірі.

Він починає дрімати, розуміє, що так і не надіслав факс Фуаду, і почувається винним. Глибоко всередині гніздяться спустошення і самотність. Селім простягає руку, кладе долоню на набубнявілий член іфрита і, заспокоєний, засинає.

Вони прокидаються перед світанком, притискаються один до одного і знову кохаються. Якоїсь миті Селім розуміє, що плаче, а іфрит зціловує його сльози пекучими губами.

— Як тебе звуть? — питає Селім у таксиста.

— Ім’я написане на моїх водійських правах, але воно не моє, — відповідає іфрит.

Пізніше Селім так і не зміг згадати, де закінчився секс і почався сон.

Коли Селім прокидається, холодне сонце повзе білою кімнатою, у якій він один.

Його валізка зі зразками зникла. Усі пляшечки, перстеники, мідні сувенірні ліхтарики: весь непотріб зник разом із валізкою, гаманцем, паспортом і квитком на літак до Оману.

На підлозі валяється пара джинсів, футболка, вовняний светр кольору пилюки. Під ними Селім знаходить водійські права і дозвіл водити таксі на ім’я Ібрагіма бін Ірема, а також в’язку ключів, до якої прикріплений папірець із написом англійською — якоюсь адресою. Фотографії на правах і дозволі не