Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Про мене… — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

— Мати… мати… — забубонів Чіпка й насупив брови. — За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.

— Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, — коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихотихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка — не такий… Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є?… То його лихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри — перші вороги між собою…

— А правду казав Чіпка, — промовила вона вголос — аж Грицько від дрімоти прокинувся.

— Яку правду? — позіхнувши, питає він.

— Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

— Як же не діймати, коли воно так і є?…

— Як так?

— А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

— Своя сорочка ближче до тіла…

— Ото ж то й є… Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.

Христю — як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій — заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло…

— Христе! — гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п’яти?…

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…

— Ох… як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар…

— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.

— Що це справді зі мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою…

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, — неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро…

— Господи, Боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.

— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.

— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.

— Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.

— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.

— Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

— Чіпко!

— Чого?

— Чоловік за хлібом приїхав.

— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!

— Здоров… То це ти так кочуєш?!

— Отак, як бач!

— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

— Уставайте,