Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи це б то так на суху й сідати?… Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.
— Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
— Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
— Дай, Боже! — одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.
Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
— Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка, як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись…
— Так ви, паніматко, — обернувся він з словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні в моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого…
Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як Бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали — один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..
Грицько всміхнувся…
— Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, Бога ради?… Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…
— Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?… га?
— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як і всі живуть…
— А як не дають жити? Що тоді?
— То все мана тільки!
— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…
— Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?… Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…
— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?… Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
— Знав…
— Ти чув, що її одібрали в мене… знаєш?… ту саму землю, про яку сама громада сказала: «Це твоя земля, Чіпко, володій нею!» А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?… Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер — не твоя!..
— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.
— Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!
— Що ж ти?
— Де ж я візьму їх?… Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців — тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?… Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я — може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?…
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…
Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.
— Знаєш що, Грицьку?
— А що?
— Чого це я до тебе прийшов?
— Скажи.
— Прийшов… чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!
— Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене…
— А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.
— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.
— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…
— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!
Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив:
— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..
— То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?… Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», після закриття браузера.
