Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

Лишалося зробити так, щоб Данило Червоний, він же Остап, найближчим часом отримав запрошення Суворова для перемовин.

За кілька днів зв’язковий приніс звістку: бандерівці готові ввійти в контакт.

Примітка Клима Рогозного. Описана Кругловим героїчна історія насправді має дуже мало спільного з реальністю. Поза сумнівом, акція диверсійної групи капітана Суворова проведена була. Але обрамлення цієї картини зовсім інше. Оперуючи зібраними з відкритих джерел фактами, готовий пояснити, як усе відбувалося насправді.

По-перше, Круглов не згадує, що сталося з його полеглими в бою товаришами. Він пише про втрати й сумує з цього приводу. Проте командири подібних груп мали чіткий наказ не лишати на місці сутички живих, хай і тяжко поранених. За ідеальних умов, які траплялися вкрай рідко, їх витягували, аби потім добити, якщо довести до безпечного місця складно. Але здебільшого існувала негласна практика добивати поранених на місці. Ворог не повинен отримати «язика», котрого розговорить під тортурами. У мене нема доказів, що в тому бою з пораненими чинили саме так. Зрештою, усі п’ятеро, згадані Кругловим, справді могли загинути й Суворов мав тому підтвердження. Але про звичаї в диверсійних групах такого масштабу знати не зайве.

По-друге, партизани загону «Бий ворога!» не могли захищати село від карателів. Хоча б через те, що напад на залізницю Суворов організував з конкретною метою: спровокувати німців на каральну акцію у відповідь. Де Круглов не збрехав, так це в пункті, коли визнавав — диверсанти перевели стрілки на українських повстанців. Німці напевне пацифікували село, й ніхто їм не заважав. Потім там, цілком імовірно, з’явилися партизани й на пальцях пояснили наляканим згорьованим людям, хто винен у їхній біді.

Нарешті, «народні месники» загалом не відзначалися надмірним героїзмом. Вони мстилися хіба тому самому народові — за підтримку УПА чи за небажання підтримати партизанів. Наприклад, надавати їм продукти. Сьогодні є чимала кількість публікацій, автори яких розкривають справжні будні радянських партизанів. Найменше вони бажали виходити на бойові операції, це робили згадані вже не раз диверсійні групи. Натомість охочіше займалися грабунками й неприхованим бандитизмом, про що штаб партизанського руху в Москві почав отримувати повідомлення вже від початку 1943 року. Також партизани практикували мародерство, міняли награбовані цінності на зброю й навпаки — зброю на цінності. Хоча накази про боротьбу з цими явищами та кару винних видавалися регулярно й доходили до командирів загонів та з’єднань, на практиці покарання частіше діставалося за невиконання наказу старшого за званням, аніж за грабіж, насильство й звичайну бездіяльність. Окремо слід додати: для комуністів важливою була ситуативна співпраця з поляками проти УПА, тому польське населення від партизанського свавілля не страждало. Потерпали передусім українські селяни.

4

Переговори мали відбутися на світанку.

Місце зустрічі призначили бандити, й ми були там раніше. З нашого боку перемовником став, ясна річ, Суворов. Я мусив бути присутнім, третім узяли Сашка Зайцева, нашого мінера. Проте це не означало, що на небезпечну зустріч ми вирушили втрьох. Інші бійці групи вийшли на точку раніше, аби перевірити, чи нема засідки. Думаю, бандерівці діяли так само. Як вартові не наткнулися одні на одних, лишалося тільки здогадуватися. Але Суворов передбачив такий варіант, тож усі мали чіткий наказ: за будь-яких обставин першими у вогневий контакт не вступати.

У вказаний час ми вийшли на невеличку галявину. Не збрешу, сказавши: з того самого моменту почав відчувати недобрі погляди з усіх боків. Здавалося, сам ліс дивиться на нас, і зараз усе довкола оживе, дерева перетворяться на озброєних бандитів, які, порушивши всі домовленості, кинуться вбивати. Подібного раніше за собою не помічав. Навпаки, ліси любив із дитинства, у мене дід служив лісником ще за царя, потім — і батько. Шкільні канікули на заздрість одноліткам проводив між сосон та берез. Навіть зараз, коли ліси ставали театром бойових дій, почувався тут затишно й захищено. Але не в той момент.

Бандерівці виринули звідти, звідки їх не чекали.

Справді, немов матеріалізувалися з лісового повітря.

Їх теж прийшло троє, і Червоного я впізнав відразу. Навіть якби перед тим не вивчав архівні фотографії, усе одно на око визначив би старшого. Передусім за поставою: з усіх трьох тримався нахабніше, і то ще не почав говорити. Перше, на що я звернув увагу: зовнішність бандерівського командира не відповідала його рокам. За нашими даними, Остап мав двадцять дев’ять років, а здавалося — усі тридцять п’ять. Усе через мішки під очима, заросле густою бородою брудне лице, німецьку польову форму, яка висіла мішком. Ще погляд: злий, повний безмежної, лютої ненависті.

Примітка Клима Рогозного. Тут зроблю важливе уточнення. Описуючи Данила Червоного, автор відверто пропагандистського твору не може робити це інакше, ніж малювати читачам дикого лісового звіра-хижака. З чим можна легко погодитися, так це зі згадкою про мішки під очима. Чотовий Остап, як, без перебільшення, усі вояки-повстанці, смертельно втомився від щоденної, безперервної війни на три фронти. Можливостей нормально відпочити майже не було, та й умов для того упівці не завжди мали. Натомість зовнішній вигляд — суцільна брехня. Лісове життя, екстремальні умови й відсутність доступу навіть до елементарних медикаментів вимагала від вояків суворо дотримуватися особистої гігієни. Тому повстанці голилися та милися, ще й користувалися зубним порошком. Так само — одяг. За нехлюйство повстанці діставали дисциплінарні покарання, тож ходили по-військовому підтягнутими. Тим більше не могли прийти в затрапезному вигляді на переговори з ворогом. Вояки вбиралися в німецькі уніформи, але також — польські, радянські, угорські, чеські, часто використовували цивільний одяг. Але на Червоному міг бути однострій, пошитий у підпільній майстерні з домотканого полотна. Проте Степан Круглов вочевидь дуже хотів, аби повстанського командира уявили саме в німецькому мундирі. У чому автор точно не збрехав, так у тому, що Остап ненавидів його та інших своїх ворогів.