Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— Ні, — відповідає вона, хитає головою та знову оглядається на сукню. — Ну, певною мірою так. Вона впала мені в око.

— Тобі треба буде щось таке, — кажу я. — Дату вже призначили?

Вона киває та знову оглядається на вікно.

— Грудень.

— О, цього Різдва, — кажу м’яко. — Чудово, Лу. Це, правда… чудово. — Де всі мої слова, коли вони мені треба? Чудово? Як я можу годинами теревенити в моїй передачі та зненацька втратити мову ось зараз? — У тебе знайдеться хвилинка заскочити кудись на каву, відпочити трохи від дощу?

Поки ми стоїмо, хтось у магазині нахиляється до вітрини та повертає ярличок весільної сукні, щоб побачити ціну. Лорі теж стежить за цим рухом, і я усвідомлюю, що вона не просто так поглядає на вітрину, а дійсно вподобала цю сукню. Не дуже в цьому тямлю, але навіть я розумію, що це — її. У цій сукні є щось унікальне, вона геть не схожа на стиль тих діснеївських принцес, убрання яких більшість дівчат мріють нап’ясти на себе.

— Якщо, звісно, ти не збираєшся зайти? — я киваю на двері крамниці. Вона теж на них заглядає, закусивши нижню губу, не знає, що вирішити. — Можу на тебе почекати, коли хочеш?

Вона дивиться на мене, потім знову на сукню, її брови з’єднує малесенька зморшка.

— Дійсно, дурня якась. Я вже купу всього переміряла, але нічого не пасує. А оце — здається, воно якесь інше, — поки вона говорить, відвідувачка, що роздивляється сукню в магазині, дістає телефон і фотографує її.

— Гадаю, я заскочу та швиденько гляну, — вирішує Лорі, — маєш трохи часу тут поваландатися?

Для мене сьогодні з усіх справ найважливіша — поговорити з нею, тож відповідаю ствердно. Я тиняюся на вулиці, непевний, чим би зайнятися, а вона складає парасольку та відчиняє двері крамниці, оглядається на мене, потім на похмуре небо.

— Тобі варто зайти всередину. Дощ не припиняється.

Звісно, вона має рацію. Так дивно, що з усіх людей біля неї зараз опинився саме я. Притримую відчинені двері перед жінкою, яка дивилася на весільну сукню, а в очах Лорі виразно сяє полегшення, коли вона заходить до крамниці. Я обережно, з якимось побоюванням крокую за нею. Але це зовсім не те, чого я чекав.

Тут ненав’язливо грає свінг сорокових років, ніби хтось увімкнув радіоприймач. Приймач? Здається, я теж здійснив зворотний стрибок у часі. У великих відчинених шафах розвішано одяг з минулого, із висунутих шухляд трюмо недбало звисають низки біжутерії. Ніби ви зайшли в гардеробну воєнних часів, покинуту під час авіанальоту.

Лорі вже дісталася своєї сукні, пальці повертають ярлик, вона читає цифри. Я відступаю, продавчиня наближається до неї та за хвилину дістає манекен з вітрини, щоб можна було краще роздивитися. Лорі ходить навколо сукні, на вустах з’являється ледь помітна мрійлива усмішка. Я не маю жодного сумніву: вона купить цю сукню. Продавчиня питає, чи Лорі бажає її приміряти, а та раптом починає нервувати й обертається до мене.

— У тебе час є? — питає вона, коли я підхожу до неї.

У таких магазинчиках ніколи нічого не відбувається поспіхом, але цього сірого мокрого дня ми тут — єдині покупці, тож я киваю.

— Звісно, міряй. Хіба можна купувати весільну сукну без примірки?

Продавець спрямовує Лорі до примірочної в кінці магазину й обережно знімає сукню з манекена. Я роздивляюся навколо. Один із гардеробів червоного дерева наповнений італійськими костюмами: похмурі кольори, старомодні гострі лінії крою. Вони кричать про Френка Сінатру та Діна Мартіна. Відвертаюся від них і проглядаю колекцію капелюхів, приміряю перед дзеркалом фетрову федору[23].

— Вам, мабуть, варто зараз звідси піти, — продавчиня всміхається до мене, уповільнюючи полірування блискучої пари черевиків, — погана прикмета, коли наречений бачить сукню на молодій до весілля.

Пригадую, як на день народження Лорі — скільки років уже минуло — охоронець чортового колеса вирішив, що ми пара.

— Я не наречений, — відказую, — ми просто друзі.

— А, — вираз її обличчя прояснюється, але очі зупиняються на мені. Вона гарненька, така смілива краса. — Пощастило їй мати друга-чоловіка, який зголошується ходити з нею по бутиках. Більшість чоловіків і на милю не наблизилися б.

Знизую плечима:

— Але ж це не абияка сукня, правда?

— Гадаю, ні. Вона дуже гарна, із двадцятих років, напевно.

— Круто, — у мене таке відчуття, що їй хочеться потеревенити, але я нічого не тямлю у весільних сукнях.

— Вам слід узяти цього капелюха. Він вам дуже личить.

Я сміюся й торкаюся країв федори.

— Ви так вважаєте?

Вона киває:

— Так і хочеться сказати: «Модний кавалер».

— Гарно ви її продаєте, — сміюся.

— Пробачте, — вона всміхається, — настирливі продавчині мене теж бісять. Я більше не буду.

— Ви не були настирливою, — відказую, — гадаю, я візьму його.

— Хороший вибір, — вона йде перекласти сорочки, потім дивиться на мене, говорить невпевнено, — слухайте, я, правда, так зазвичай не роблю, я не така, але, може, ви… може, сходимо кудись вип’ємо щось коли-небудь?

Я міг би погодитися. Вона дуже приваблива, я зараз сам.

— На таку пропозицію сказати «ні» може лише божевільний… або той, хто завтра їде з міста, — сумно всміхаюся.

Вона теж усміхається, сподіваюся, не образилася.

— Шкода, — каже вона та відходить.

— Ти від’їжджаєш?

Голос Лорі за моєю спиною, я повільно повертаюся до неї, знімаю капелюха. Вона стоїть переді мною у весільній сукні, така гарна, з широко розплющеними очима. Я ніколи такою гарною її не бачив, і ніхто не бачив. Сукня на ній ожила, перетворила її на босоногу лісову німфу, казкову наречену. Але очі її виблискують — не можу сказати — щастям чи сумом.

— Нічогенький вигляд, Лу, — намагаюся жартувати, бо не можна ж людині плакати, коли на ній весільна сукня.

— Ти сказав, що від’їжджаєш.

Так і є. Я їду до Единбурга нічним потягом. Завтра.

Оглядаюся за плече, переконуюся, що продавчиня нас не чує, тримаю перед собою капелюха, мов опору.

— Поговоримо пізніше, Лу, нічого такого, чесно. А зараз забирай-но цю сукню. Ти в ній до біса схожа на королеву фей.

Дивиться на мене великими вразливими очима:

— Джеку, ти мені брешеш?

Хитаю головою:

— Ні. Якби всі наречені були схожі на