Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

70 % залізної руди, 30 % марганцевої руди, більш ніж половину всього вугілля, яке споживали радянська промисловість і транспорт. Металургійні підприємства України в довоєнний період виробляли майже 65 % загальносоюзного обсягу чавуну, майже половину сталі (і майже весь асортимент спеціальних сталей), три чверті обсягу коксу, майже 60 % прокату, більш ніж три чверті загальносоюзного труб, понад чверть обсягу електроенергії. Тому основним завданням радянської економічної політики в Україні в перші місяці війни було максимальне використання її сировинних ресурсів, забезпечення безперебійної роботи підприємств вуглевидобувної та металургійної промисловості.

У дуже складних умовах улітку-восени 1941 р. опинилося сільське господарство УРСР. Німецьке вторгнення збіглося в часі з початком жнив. Значна частина врожаю або потрапила до рук супротивника, або була знищена радянськими військами, які відступали. На території, що залишалася під радянським контролем, основний тягар виконання сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок, дітей, літніх людей. При цьому більша частина тракторів, гужового й автомобільного транспорту була передана армії. Директивний лист ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 26 червня 1941 р. орієнтував місцеві партійні органи на використання «простих механізмів» і ручної праці. Попри всі докладені зусилля та порівняно високу врожайність, у жовтні 1941 р. державний план хлібозаготівлі був виконаний менш ніж на 30 %.

Захоплення вермахтом значних територій, військова мобілізація гранично загострили проблему забезпечення радянської економіки трудовими ресурсами. До кінця 1941 р. кількість робітників і службовців в СРСР скоротилася більш ніж на 40 %, а в таких важливих галузях промисловості, як вугільна й металургійна, — більш ніж наполовину. Основними методами залучення робочої сили до промисловості в СРСР були тотальна мобілізація та перерозподіл трудових ресурсів, а також зміна режиму робочого часу та інтенсифікація праці.

Мобілізаційними заходами керував створений 30 червня 1941 р. спеціальний Комітет з обліку й розподілу робочої сили при РНК СРСР, який мав свої органи на місцях. При РНК УРСР було створено Бюро обліку й розподілу робочої сили. У першу чергу трудовими ресурсами забезпечували оборонну й важку промисловість. З метою посилення трудової дисципліни 26 грудня 1941 р. указом Президії Верховної Ради СРСР були оголошені мобілізованими на час війни робітники й службовці, що працювали на воєнних та суміжних із ними підприємствах. Спроби залишити підприємства кваліфікували як дезертирство. Порушення трудової дисципліни, самовільне відлучення з роботи карали ув’язненням на 5—8 років. Лише за 1942— 1943 рр. за самовільне залишення підприємств і установ оборонної промисловості в СРСР було ув’язнено 764 000 осіб.

Однак загальна кількість зайнятих у радянській індустрії в наступному 1942 р. продовжувала скорочуватися. За таких обставин 13 лютого 1942 р. з’явився новий указ про мобілізацію на період воєнного часу всього працездатного міського населення для роботи в промисловості й на будівництві. Мобілізації підлягали чоловіки віком від 16 до 55 років та жінки — від 16 до 45 років. Окрім того, постановою Раднаркому СРСР від 20 травня 1942 р. було дозволено залучати до праці на заводах підлітків, що досягли 14-літнього віку, встановивши для них 6-годинний робочий день. Порушення трудової дисципліни загрожувало тюремним ув’язненням. Згідно з даними Наркомату юстиції СРСР, за прогули й запізнення на роботу на 21 хвилину й більше в 1942—1944 рр. було засуджено близько 3 200 000 громадян.

Залучені до виробничої сфери пенсіонери, інваліди, підлітки й діти в перші місяці війни замінили близько третини всіх робітників, які були мобілізовані до дієвої армії. Ще близько 7 000 000 — 7 500 000 робочих рук, за оцінками радянських істориків, вдалося замістити завдяки збільшенню тривалості робочого часу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників і службовців у воєнний час» робочий день для дорослих збільшувався до 11 годин за 6-денного робочого тижня. На підприємствах запроваджували понаднормову працю, і робочий день нерідко тривав близько 12—14 годин. Відпустки заміняли грошовою компенсацією.

Під час війни працівники здебільшого ставилися до подібних заходів із розумінням. Для значної частини робітників основними стимулами до праці були не дисциплінарні та примусові заходи, а трудовий ентузіазм і щире бажання віддати всі сили для перемоги над ворогом. Швидке просування німецьких військ спричинилося до того, що більшість промислових центрів України вже в перші місяці війни опинилася в прифронтовій смузі. Багато заводів і фабрик працювали під постійними артобстрілами й бомбардуваннями німецької авіації. Силами цивільного населення виконували також роботи з будівництва оборонних рубежів, аеродромів та інших інженерних об’єктів.

У цілому радянська оборонна індустрія, на підтримку й розбудову якої ще в довоєнний період було зорієнтовано все економічне життя в країні, виконала своє основне функціональне призначення. У перші тижні війни в усіх регіонах СРСР, зокрема в Україні, відбулося стрімке зростання воєнного виробництва. Однак катастрофічні поразки на фронті та втрата значних територій змусили коригувати передвоєнні мобілізаційні плани.

Тактика «випаленої землі»: евакуація матеріальних цінностей та людських ресурсів

(І. Патриляк)

Одночасно з перебудовою економіки здійснювали евакуацію матеріальних цінностей та людей. Пріоритетом радянської евакуаційної політики були матеріальні цінності: техніка, обладнання, сировина.

27 червня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів і цінного майна», яка визначила стратегію радянської евакуаційної політики. Невдовзі, 5 липня 1941 р., РНК ухвалив також постанову «Про порядок евакуації населення у воєнний час». Однак тільки 26 вересня 1941 р. було створено спеціальне Управління з евакуації населення з прифронтових районів.

Державний орган, який організовував евакуаційні заходи — Рада з евакуації — був створений уже 24 червня 1941 р. На чолі ради став керівник радянських профспілок М. Швернік, його заступниками були призначені О. Косигін і М. Первухін. Для керівництва евакуацією з України створили комісію на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На місцях організацією евакуаційних заходів займалися уповноважені Ради з евакуації, представники відповідних наркоматів, адміністрація підприємств, місцеві партійні установи. Значна роль у реалізації евакуаційної програми була відведена профспілкам.

Підприємства з України вивозили в поволзькі міста, на Урал, до Сибіру, у Середню Азію. Евакуація нерідко відбувалася в останню мить, під бомбами ворожої авіації. Для людей, які здійснювали демонтаж, завантаження та транспортування обладнання, участь в евакуації стала справжньою героїчною епопеєю та трудовим подвигом. Щоправда, дуже часто необхідність такого героїзму обумовлювалася безвідповідальністю й безгосподарністю керівного персоналу, дезорганізацією адміністративного апарату.

Залізничний транспорт в основному справлявся з величезними обсягами перевезень, хоча й не завжди працював ритмічно. Значні проблеми створювали натовпи біженців, що заповнювали дороги й вокзали. Загалом з України вдалося вивезти устаткування 150 середніх і 550 великих