Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

сказано. Лірін знову підійшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лірін турбувався про те, щоби син не плутав Вісників із Загубленими Променистими, Кел на власні вуха чув, як його батько висловлював думку, ніби Спустошувачів не існує. Сміховинно. А хто ж іще винен, коли вночі пропадають речі або на врожай нападають черви-копачі?

Решта жителів містечка вважали, що Лірін проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товаристві вони почувалися ні в сих ні в тих — а заодно й у синовому. Кел лише починав усвідомлювати, наскільки болісним бувало відчуття несхожості на інших.

Помивши руки, він застрибнув назад на стільчик. І знову почав хвилюватися, хоч і сподівався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував світло сфер на руку Сані, а тоді обережно розрізав імпровізовану пов’язку хірургічним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справді була скалічена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, від таких видовищ хлопця нудило. Але тепер він звик до пошматованої плоті.

От і добре. Кел гадав, що це стане йому в пригоді, коли одного дня він подасться на війну, щоби битися за свого великого князя та світлооких.

Три пальці Сані були зламані, а шкіра на руці — розсічена й подряпана. До рани потрапили скіпки та бруд. Середній палець постраждав найбільше: він був роздроблений і неприродно вивернутий, а з-під шкіри стирчали осколки кістки. Кел обмацав його по всій довжині, вивчаючи поламані фаланги та синці на шкірі. Він обережно витер вологою ганчіркою засохлу кров та бруд і вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарізав нитки для зашивання.

— Середній палець доведеться відтяти, правда? — запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.

Батько кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки. Він чекав, що Кел це зрозуміє. Лірін часто повторював, що мудрий хірург знає, що відрізати, а що лікувати. Якби ще цей середній палець із самого початку належно вправили… а так — тепер його було не врятувати. Пришити його на місце означало би залишити гноїтися та відмирати.

Саму ампутацію проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Підготовка хірурга займала більше десяти років, тож мало сплисти ще чимало часу, перш ніж Лірін дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомість Кел витирав кров, подавав батькові інструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскільки це було в їхніх силах, вони склали поламані кості, працюючи швидко, проте акуратно.

Батько Кела закінчив накладати останній шов, вочевидь задоволений із того, що йому вдалося врятувати інші чотири пальці. Але батьки Сані сприймуть це інакше. Вони будуть зовсім не в захваті від того, що рука їхньої красуні-доньки залишиться понівеченою. Так бувало майже завжди: спочатку спричинений пораненням страх, а тоді злість на лікаря через його неспроможність творити чудеса. Це тому, казав Лірін, що люди в містечку звикли до його наявності. Для них лікування стало рутиною, а не рідкісною перевагою.

Проте батьки Сані були хорошими людьми. Вони зроблять невелике пожертвування Келовій родині — батькам, йому самому та молодшому братику Тіену, — і їм буде за що купити харчів. Здавалося дивним, що вони виживали завдяки нещастю інших. Можливо, почасти саме через це їх не любили інші жителі містечка.

Тоді Лірін узяв маленький розжарений прутик і припік рану в тих місцях, де швів, на його думку, могло виявитись недостатньо. І наостанок змазав усю руку різким на запах лістеровим жиром, щоб запобігти зараженню: цей жир відлякував гнилокузьок навіть краще, ніж вода та мило. Кел обережно наклав чисту пов’язку, стараючись не змістити поламаних фаланг.

Лірін позбувся ампутованого пальця, і Кел трохи заспокоївся. З нею все буде добре.

— Тобі все ще треба працювати над своїми нервами, синку, — м’яко сказав лікар, відмиваючи руки від крові.

Кел потупив очі.

— Не залишатися байдужим — добре, — вів далі Лірін, — але, як і будь-що інше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобі робити операції.

«Бути аж надто небайдужим — проблема? — подумки огризнувся Кел. — А як щодо патологічної безкорисливості, яка не дозволяє брати гроші за роботу?» Однак сказати це вголос він не наважився.

Тепер треба було навести лад в операційній. Скидалося на те, що Кел проводив півжиття, прибираючи в ній, та Лірін не дозволив би йому піти, доки цього не було зроблено. Він хоча б відчинив віконниці, впускаючи потік сонячного світла. Сані не прокидалася: дози зимника лікарського мало вистачити, щоби тримати її непритомною впродовж іще кількох годин.

— То де ти був? — запитав Лірін, і пляшечки з жиром і спиртом, які він розставляв по місцях, дзенькнули одна об одну.

— Із Джамом.

— Джам на два роки старший за тебе, — мовив лікар, — і я сумніваюся, що він охоче проводить час із хлопцями, набагато меншими за нього.

— Батько взявся тренувати його орудувати палицею, — поквапливо проказав Кел, — тож ми з Тіеном ходили подивитися, чому він навчився, — і зіщулився в очікуванні нотації.

Та Лірін і далі робив своє: по черзі протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тоді жиром, як і заповідала стародавня традиція. Він не обернувся до Кела.

— Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, — обережно додав Кел.

Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.

— Мені відома історія Джамового батька, — мовив Лірін. — Я вже тричі оперував його скалічену ногу — сувенір на згадку про славне солдатське минуле.

— Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?

— Тайлена — острівне королівство, — спокійно відказав Лірін, — і воно з нами не межує.

— Отже, вони можуть напасти з моря!

— Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.

Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько — єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану — замолоду побував аж у Харбранті.

— Ну,