Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

невпинне крапотіння води. Певно, вона жебоніла з якихось гірських струмків, які протікали у глибинах пагорба і забезпечували замок водою у давноминулі дні. Та з часом звук тих крапель став підозріло одноманітним і навіював напівзатьмареній юнаковій свідомості думки про безрадісне і безнастанне хихотіння незримих бісенят. Врешті-решт через цілковите тілесне виснаження Ґаспар провалився у тривожний, сповнений страхітливих видінь сон. 

Прокинувшись, не відав він, чи ніч панує нині у сьому світі темряви, а чи вже день, адже кам’яний мішок по вінця заповнювала та сама застояна пітьма, чию незмінність не порушував ані промінь, ані мерехтіння світла. Лише почавши тремтіти, усвідомив Ґаспар, що на нього повіяло стійким протягом: вологим, нездоровим повітрям, немовби, поки він спав, забуті сонцем підземелля зненацька пробудилися до якогось таємничого життя і тепер дихають просто на нього. Дотепер не зауважував він того протягу, аж ось зараз, через сей неясний натяк, неждана надія заскочила юнака зненацька та збурила його заціпенілий мозок. Очевидно, була якась підземна розколина або ж прохід, що через них повітря проникало до темниці, й розколина ся видавалася Ґаспарові місцем, яке цілком могло правити за вихід із кам’яного мішка. 

Підвівшись на ноги, Ґаспар непевною ходою попростував навпомацки в тому напрямку, звідки струменів протяг. Він перечепився через щось, що хруснуло та зламалося під його закаблуками, й насилу зміг юнак утриматися на ногах і не впасти долілиць у тванисту калюжу, повну змій. Та не встиг він ані роздивитися тієї несподіваної завади на шляху, ані рушити полапцем далі, як почув над головою різкий скреготливий звук, і крізь відкритий отвір до кам’яного мішка впав мерехтливий сніп жовтого світла. Засліплений тим сяйвом, поглянув Ґаспар догори й побачив десь за десять чи дванадцять футів над собою круглу діру, крізь яку додолу простяглася темна рука з палахкотливим смолоскипом. А ще крізь ту діру на тонкій мотузці спустили донизу кошик, у якому лежав буханець черствого хліба та пляшка вина. 

Ґаспар узяв хліб та вино, і кошик потягли нагору. Одначе, перш ніж смолоскип прибрали, а плиту повернули на місце, юнакові вдалося-таки похапцем оглянути свою в’язницю. Як він і припускав, місце його ув’язнення мало нерівну округлу форму і десь п’ятнадцять футів у поперечнику. Предметом же, через який він перечепився, виявився людський скелет, який лежав наполовину на купі каміння, а наполовину — у брудній воді. Від часу він став брунатним і зогнив, а його вбрання вже дуже давно розкисло та розлізлося на клапті рідкої плісняви. 

Волога, що впродовж сторіч сочилася цими стінами, помережила їх заглибинами, якими стікали струмочки, й здавалося, ніби саме́ каміння повільно зогнивало та розкладалося. У протилежній стіні коло самої долівки побачив він отвір, існування якого припускав: низеньку розколину, не набагато більшу за лисячу нору, в якій зібралася застояна вода. Від сього видовища Ґаспарове серце обірвалося, адже навіть якщо вода була глибшою, ніж йому здавалося, та діра однаково була затісною, аби в неї пропхати людське тіло. Коли смолоскип, який освітив був в’язницю, прибрали, юнак доплентався назад до купи каміння, і безнадія стиснула його горло, наче справдешня ядуха. 

Ще й досі Ґаспар тримав у руках буханець хліба та пляшку вина. Відчувши невиразний, млявий голод, він якось раптом почав жувати й пити. Після того відчув себе дужчим, а звичайне кисле вино зігріло його, і, либонь, са́ме воно надихнуло юнака на ту думку, яка щойно зродилася в його голові. 

Допивши пляшку, Ґаспар перетнув свою в’язницю та дістався до низенької, схожої на нору, діри. Потік повітря, що проникав крізь сей отвір, посилився, і юнак сприйняв се за добрий передвісник. Намагаючись розширити отвір, Ґаспар витягнув кинджал і заходився колупати його вістрям напівзогнилу стіну, що вже й сама поволі розпадалася. Він мусив стати навколішки у смердючий мул, і, поки він працював, його ногами повзали вужі, що звивалися кільцями та страхітливо сичали. Вочевидь, ся діра слугувала плазунам за вхід та вихід, яким вони заповзали до кам’яного мішка та виповзали з нього. 

Під ударами кинджала камінь зараз-таки почав руйнуватися, і Ґаспар, сповнений надією на втечу, геть забув, у якому жаскому й страхітливому становищі опинився. Він не мав змоги визначити товщину стіни, йому були невідомі природа та обшири підземель, які лежали унизу, проте юнак відчував певність, що десь там є сполучний канал, яким повітря ззовні проникає до в’язниці. 

Здавалося, ніби спливали години та дні, а Ґаспар усе працював, наосліп підкопуючи кинджалом м’яку стіну і відкидаючи уламки, що з плескотом падали у воду позад нього. Трохи згодом, лігши долічерева, він заповз до діри, яку вже був трохи розширив, і, риючи хід, мов працьовитий кріт, дюйм за дюймом торував собі шлях. 

Врешті-решт відчув Ґаспар дивовижне полегшення, бо ж вістря його кинджала увійшло в порожнечу. Тонку шкаралупу, яка лишилася від каменя, що стояв йому на заваді, юнак розламав руками, а тоді, повзучи у темряві, виявив, що може звестися навстоячки на чомусь на кшталт спадистої долівки. 

Випроставши зсудомлені кінцівки, він надзвичайно обережно рушив далі. Ґаспар опинився у вузькому підземеллі чи тунелі, стін якого він міг одночасно торкнутися пальцями простягнутих рук. Долівка спадала донизу, і вода тут глибшала — вона сягнула юнакові до колін, а тоді до поперека. Ймовірно, колись се місце слугувало за підземний вихід із замку, а стеля, обвалившись, загатила витік. 

Геть збентежений, Ґаспар почав міркувати, чи не проміняв він, бува, мерзенний кам’яний мішок зі скелетом у ньому на щось навіть гірше. Ще й досі жоден промінець не освітив тієї ночі, що оточувала юнака зусібіч і темніла попереду, а потік повітря, хоч і сильний, був просякнутий пітьмою та пліснявою, ніби долинав із нескінченних підземель. 

Нерішуче занурившись у чимдалі глибшу воду, Ґаспар просувався уперед, час від часу торкаючись руками стін тунелю, коли се раптом натрапив на гострий кут, праворуч від якого відкривався вільний проміжок. Той просвіток виявився початком проходу, що перетинався з підземеллям, яким простував Ґаспар. Затоплена долівка того проходу була принаймні рівною та не занурювалася далі у бридку застійну воду. З’ясовуючи се, юнак перечепився через початок прогону східців, які вели нагору. Йдучи дедалі мілкішою водою, він зійшов тими східцями і вже незабаром стояв на сухому камені. 

Здавалося, неначе ті сходинки — вузькі, поруйновані, нерівні, без жодних проміжків між ними — закручувалися, утворюючи якусь нескінченну спіраль, яка обвивалася у навколишній темряві довкола нутрощів замку. Вони були тісні й задушливі, і, вочевидь, не були джерелом того повітряного потоку, услід за яким рушив був Ґаспар. Не відав юнак, куди східці його приведуть, і не міг визначити, чи се, бува, не ті самі сходи, якими його припровадили до в’язниці. Та попри все, Ґаспар рішуче дерся нагору, лише подеколи зупиняючись, аби перевести дух, наскільки се було можливо у мертвому, просяклому міазмами200 повітрі. 

Аж ось у безпросвітній темряві, десь далеко нагорі вчувся йому таємничий приглушений звук: невиразний, повторюваний гуркіт, ніби десь ген там падали величезні брили та купи каміння. Був той звук невимовно лиховісний та похмурий, і здавалося, що від нього стрясалися незміримі стіни навколо Ґаспара та лиховісно двигтіли східці, на які він ступав. 

Тепер він сходив нагору з подвоєною