Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— О Боже ж мій, Боже мій!.. — говорив розрадник і схилив свою голову на стіл, бо зовсім неспроможний був держати її довше на плечах.

Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого на небі світить місяць.

Філософ Хома, побачивши таку настроєність голів, вирішив скористатися з цього й непомітно утекти. Він спершу вдався до сивоусого козака, що сумував за батьком та матір’ю:

— Чого ж ти, дядьку, розплакався, — сказав він, — я сам сирота! Пустіть мене, хлопці, на волю! Нащо я вам?

— Пустимо його на волю! — відізвались деякі. — Він же сирота. Хай собі йде, куди хоче.

— О Боже ж мій, Боже мій! — вимовив розрадник, підвівши свою голову. — Пустіть його! Хай іде собі!

І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле, але той, що виявив свою цікавість, спинив їх, сказавши:

— Не руште: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу…

Проте навряд чи могло що вийти з цієї втечі, бо коли філософ спробував підвестися з-за стола, то ноги його стали ніби дерев’яні, і дверей у кімнаті стало уявлятися йому так багато, що навряд чи відшукав би він справжні.

Тільки надвечір вся ця компанія згадала, що треба рушати далі в дорогу. Вмостившись у брику, вони потяглися, поганяючи коні й наспівуючи пісню, слова й зміст якої навряд чи хто розібрав би. Проїздивши сюди-туди більшу половину ночі, раз у раз збиваючись з дороги, вивченої напам’ять, вони нарешті спустилися з крутої гори в долину, і філософ помітив збоку частокіл чи тин з низенькими деревами і дахами, що витикалися з-за нього. Це було велике селище, що належало сотникові. Уже було далеко за північ; небеса були темні, і маленькі зірочки блимали де-не-де. В жодній хаті не видно було вогню. Вони в’їхали в супроводі собачого гавкання у двір. З обох боків помітні були криті соломою повітки й хатки. Одна з них, що стояла якраз посередині проти воріт, була більша за інші, і в ній, як здавалося, жив сам сотник. Брика спинилася перед невеликою якоюсь повіткою, і подорожні наші пішли спати. Філософ хотів, одначе, трохи оглянути знадвору панські хороми; та як він не витріщав свої очі, ніщо не могло окреслитися ясно: замість дому уявлявся йому ведмідь; з димаря робився ректор. Філософ махнув рукою і пішов спати.

Коли прокинувся філософ, то весь дім метушився: вночі померла панночка. Слуги бігали похапцем туди й сюди. Баби деякі плакали, натовп цікавих зазирав крізь паркан у панський двір, наче міг що-небудь побачити. Філософ заходився на дозвіллі оглядати ті місця, які він не міг розгледіти вночі. Панський дім був низенький, невеликий будинок, які звичайно будувалися в старовину в Малоросії. Критий він був соломою. Маленький, гострий і високий фронтон з віконцем, схожим на зведене догори око, був увесь розмальований голубими й жовтими квітами та червоними півмісяцями. Він спирався на дубові стовпчики, до половини круглі і знизу шестигранні, з вигадливою обточкою вгорі. Під цим фронтоном був невеликий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків біля дому були піддашки на таких самих стовпчиках, де-не-де кручених. Висока груша з пірамідальною верхівкою й тріпотливим листям зеленіла перед домом. Кілька комор у два ряди стояли серед двору, утворюючи ніби широку вулицю, що вела до дому. За коморами, біля самих воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, криті теж соломою. Трикутна стіна кожного з них, з низенькими дверима, була розмальована різними малюнками. На одній з них намальований був козак, що, сидячи на бочці, держав над головою кухля з написом: «Усе вип’ю». На другій — пляшка сулії і по обидва боки, заради краси, кінь, що стояв догори ногами, люлька, бубни і напис: «Вино козацька втіха». З горища одного з сараїв витикався, крізь величезне дахове вікно, барабан і мідні сурми. Біля воріт стояли дві гармати. Все показувало, що господар дому любив погуляти, і в дворі часто лунали голоси бенкетуючих.

За ворітьми були два вітряки. Позаду дому йшли сади, і крізь верховіття дерев видно було самі тільки темні головки димарів, а хати ховалися в зеленій гущавині. Все селище містилося на широкому й рівному уступі гори. З північного боку все заступала крута гора і підніжжям своїм закінчувалася біля самого двору. Коли дивитися на неї знизу, то вона здавалася ще крутішою, і на високій вершині її стирчало де-не-де ламане бадилля миршавого бур’яну й чорніло на ясному небі. Оголений глинястий вигляд її навівав якийсь смуток. Вона була вся порита дощовими водориями та проточинами. На крутому схилі її в двох місцях стирчали дві хати; над одною з них розкинула віти розложиста яблуня, підперта біля коріння невеликими кілками з насипною землею. Яблука, які збивав вітер, скочувалися аж у панський двір. З вершини вилася по всій горі дорога, і, спустившись, ішла повз двір у селище. Коли філософ зміряв страшну крутість її і згадав учорашню подорож, то вирішив, що або в пана занадто розумні коні, або в козаків занадто міцні голови, коли в п’яному чаду вміли не полетіти догори ногами разом з величезною брикою й багажем. Філософ стояв на найвищому в дворі місці, і, коли обернувся й глянув у протилежний бік, перед ним відкрився зовсім інший краєвид. Селище разом з узгір’ям скочувалось на рівнину. Неозорі луки простягалися в далечінь; ясна зелень їх темніла в міру віддалення, і цілі ряди селищ синіли вдалині, хоч відстань до них була більш, ніж двадцять верст. З правого боку цих лук тяглися гори, і ледве помітною вдалині смугою горів і темнів Дніпро.

— Ех, гарне ж місце! — сказав філософ. — Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі та в ставах, полювати з тенетами або рушницею на стрепетів та крольшнепів! Проте, думається мені, і дроф чимало є на цих луках. Садовини ж можна насушити й продати в місті багато або, ще краще, накурити з неї горілки; бо горілку з садовини ні з якою оковитою не зрівняти. Та не завадить подумати й про те, як би втекти