Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

class="p1">— Як вам, мабуть, відомо, — сказала відьма, — я вийшла заміж за свого кузена Ганса Ніколаса, який на той момент був третім у лінії успадкування престолу Верхньої Норландії. Сама я була п’ятою, але як жінка не могла претендувати на престол, до того ж єдина у світі річ, якої я по-справжньому прагнула, — це стати відьмою. Ганса королівський престол теж не цікавив. Він обожнював лазити по горах, любив відкривати печери і нові проходи серед льодовиків. Ми були цілком задоволені, що залишили нашого кузена Людовіка спадкоємцем престолу. Жодному з нас він не подобався, а Ганс завжди говорив, що Людовік — найбільш егоїстична і позбавлена почуттів особа, яку він будь-коли знав. Проте ми вважали, що якщо усунемося і не станемо виявляти зацікавлення престолом, Людовік нас не турбуватиме. Тож ми переїхали в Білогорію, де я зайняла посаду відьми, Ганс став провідником у горах, і ми були цілком щасливі до самого Пітерового народження. Саме тоді нам з усією жахливою ясністю стало зрозуміло, що інші наші кузени мруть як мухи. І то не просто мруть, а звинувачені у різноманітних пороках, які начебто і стали причиною їхньої смерті. Коли моя кузена Ізолла Матильда, найдобродушніша і найлюб’язніша з дівчат, була вбита начебто при спробі когось вбити, Ганс висловив переконання, що за цим стоїть Людовік: «Він систематично вбиває всіх інших спадкоємців престолу, — сказав він мені, — а до того ж очорнює нас усіх». Я страшенно боялася за Ганса і за Пітера. На той час Ганс був наступним спадкоємцем після Людовіка, а Пітер — після Ганса. Тож я взяла свою мітлу, прив’язала Пітера собі за спину і полетіла в Інгарію проконсультуватися в пані Пентстеммон, у якої свого часу вчилася відьомства. Наскільки мені відомо, — тут відьма обернулася до Хаула, — ви теж вчилися в неї, чарівниче Хауле. 

Хаул подарував їй свою сліпучу усмішку: 

— Це було набагато пізніше. Я був останнім з її учнів. 

— Тоді ви знаєте, що вона — найкраща, — сказала Білогорська відьма. — Так? 

Хаул кивнув. 

— Якщо вона вам щось казала, цьому можна було вірити, — вела далі відьма. — Вона ніколи не помилялася. 

Тут Софі теж кивнула, з деяким сумом. 

— Але коли я з нею проконсультувалася, — промовила відьма, — вона не знала, чи я можу щось зробити для свого сина, крім як узяти Пітера і полетіти далеко-далеко — вона думала, в Інгіко. Я сказала: «А що з Гансом?» — і вона погодилася, що я недарма хвилююся. «Дай мені півдня, — попросила, — щоб знайти відповідь». Пані Пентстеммон пішла і зачинилася у своїй робітні. Не минуло півдня, як вона вибігла звідти мало не в паніці. Я ніколи доти не бачила її настільки стривоженою. «Люба моя, — сказала вона, — твій кузен Людовік — лихе створіння, яке називають «лабокін», породження лабока, котрий блукає в горах між Верхньою Норландією і Білогорією. Він і справді робить те, у чому його запідозрив твій Ганс, поза сумнівом, за допомогою цього лабока. Мусиш негайно повертатися в Білогорію! Сподіваймося, ти встигнеш. І в жодному разі не кажи нікому, ким є твій син, — ні йому самому, ні нікому іншому, бо інакше лабок намагатиметься вбити також і його!» 

— О, то ось чому ти ніколи не говорила мені цього раніше? — промовив Пітер. — Треба було сказати. Я можу дати собі раду. 

— Власне так, — сказала Пітерова мати, — думав і бідолашний Ганс. Мені треба було переконати його поїхати з нами в Інгарію. Не перебивай, Пітере. Через тебе я мало не забула останню річ, яку мені сказала пані Пентстеммон. Вона сказала: «Відповідь є, моя люба. У тебе на батьківщині є, чи принаймні було, дещо, що називають Ельфодаром. Ельфодар належить королівській родині й наділений силою зберігати в безпеці короля, а з ним і всю країну. Піди попроси короля Верхньої Норландії позичити цей Ельфодар Пітерові. Він обереже його в безпеці». Тож я подякувала їй, знов пов’язала Пітера собі за спину і чимдуж полетіла в Білогорію. Я збиралася переконати Ганса поїхати зі мною у Верхню Норландію попросити в короля Ельфодар. Але коли я повернулася, мені сказали, що Ганс пішов на Греттерхорн із командою гірських рятувальників. У мене з’явилися щонайгірші передчуття. Навіть не відв’язавши Пітера, я полетіла прямісінько в гори. Пітер плакав від голоду, але я не наважувалася зупинитися. Однак я лише встигла побачити, як лабок викликає лавину, під якою загинув Ганс. 

Тут відьма зупинилася, ніби говорити далі для неї було нестерпно. Усі шанобливо чекали, поки вона проковтнула клубок у горлі та витерла очі барвистою хусточкою. Тоді відьма зарадно повела плечима і заговорила: 

— Звісно, я зразу ж наклала на Пітера захисні заклинання, наймогутніші з можливих, і ніколи їх не знімала. Він ріс у щонайбільшій таємниці, і коли Людовік почав розповідати, ніби я збожеволіла і сиджу зачинена у Кастель-Жоє, я тільки втішилася, бо це означало, що про Пітера ніхто не знає. Наступного дня після тієї лавини я залишила Пітера сусідці та полетіла у Верхню Норландію. Ви, певно, пам’ятаєте той мій візит? — запитала вона короля. 

— Так, пам’ятаю, — сказав король. — Але ти нічого не сказала ні про Пітера, ні про Ганса, і я не уявляв, наскільки це все сумно і невідкладно. І, звичайно ж, я не мав Ельфодара. Усе, чого ти досягла, — це підштовхнула мене і присутнього тут мого доброго друга чарівника Норланда до пошуків Ельфодара. Відтоді ми полюємо на нього вже майже тринадцять років. І ми не надто далеко просунулися, га, Вільяме? 

— Ми взагалі не просунулися, — погодився дідусь Вільям з крісла-саней і закашлявся. — Але люди й далі вважають, ніби я знаю, що таке Ельфодар і де він. Дехто навіть каже, що я сам — Ельфодар і що саме я захищаю короля. Так, я захищаю його в міру своїх сил, але далеко не так, як це зробив би Ельфодар. 

— Це одна з причин, чому я послала Пітера до вас, — сказала відьма. — Завжди існувала імовірність, що чутки мають під собою підставу. До того ж я знала, що у вас Пітер у кожному разі буде в безпеці. Я й сама роками шукала цей Ельфодар, бо думала, що він міг би допомогти позбутися Людовіка. Беатриса Чужокрайнійська сказала мені, що чарівник Хаул з Інгарії найкраще з усіх чарівників на світі знається на заклинаннях провидіння, тож я подалася в Інгарію, щоби попросити його знайти Ельфодар для мене. 

Чарівник Хаул закинув голову і розсміявся. 

— І мусите визнати, що я справді його знайшов! — промовив він. — У дуже несподіваному місці. Онде він, Ельфодар, сидить на колінах у панни Чарівної! 

— Що? Приблуда? — перепитала Чарліна. 

Приблуда з удаваною скромністю помахала хвостиком. 

Хаул кивнув. 

— Саме так. Твоя чарівлива і чарівна собачка, — він обернувся до короля. — Чи у цих ваших записах десь говориться про собаку? 

— Часто, — сказав король. — Але я не уявляв… Мій прадід влаштував своєму собаці королівський похорон, коли той помер, а я просто дивувався, через що стільки галасу! 

Принцеса Хільда обережно кашлянула. 

— Звісно, більшість наших картин тепер продані, — сказала вона, — але я пам’ятаю, що й справді багато попередніх королів були зображені зі своїми собаками. Щоправда, загалом вони виглядали дещо… е-е… шляхетнішими, ніж Приблуда. 

— Я так розумію, що вони можуть бути якими завгодно, — втрутився дідусь Вільям. — Мені здається, що Ельфодар — це щось таке, що деякі собаки успадковують, а пізніші королі перестали звертати належну увагу на їх породу. Наприклад, невдовзі, коли Приблуда принесе щенят… 

— Що? — вигукнула Чарліна. — Щенят? 

Приблуда знов помахала хвостиком і прибрала ще скромнішого вигляду. Чарліна взяла Приблуду за мордочку і звинувачуюче