Читати книгу - "Капкан (на) демона, Katerina Школіна "

- А от треба було дочитувати, - грізно завершила демониця. - Бо якби ти уважно читав, то прочитав би те що я тобі зараз скажу.

- Ну і, - хмикнув Ділан. Те, що він знервований було видно лиш по тому, що він одною рукою привів у безлад своє волосся на голові. 

Азалія силоміць заспокоїла себе, аби почати розповідь і зберегти личко атланта в цілості. Поки що...

- Існує декілька каст демонів. - терпляче почала вона. - Чим вище їх сила, тим вище статус. А значить і ризик. Бо спіймати такого демона непросто, але, якщо вдасться, то і зв'язок буде непростим, - Азалія всілася на ліжку по-турецьки. - У стародавніх сувоях укладена легенда про демона з вищої касти, викликати якого можна лише ритуалом, встановивши з ним магічний зв'язок. Якщо не змусиш його слухатися, тебе чекає смерть. 

Колись вже був дивак, який посмів викликати такого демона. Викликати, підкорити і присвоїти собі... 

Точніше дивачка... Пекарка з невеличкого селища. Вона втратила свою маленьку пекарню в полум'ї пожежі. І знайшла притулок в чулані бібліотеки. Там же знайшла книгу в потріпаному переплеті, а в ній закляття. Зачитавши вслух, вона завмерла непорушно, бо перед нею вмить явився прадавній Вищий демон. І, знаєш, їй все-таки вдалося загадати бажання...

- Як? - нахмурився Ділан. - Чому він її не вбив просто?

Азалія усміхнулась:

- Вона була неймовірно прекрасна. Проста і з тим же красива.

- Настільки, щоб звабити нечестивого? - скептично глянув на демоницю Ділан.

- Угум. - Азалія хитро глянула на атланта. - Навіть небо падає до ніг красивої жінки... Ну і в результаті вони насолоджувалися один одним до того моменту... - Азалія тяжко зковтнула.

- Договорюй, - насторожено підштовхнув її атлант.

- Що? - розсміялась моторошно з холодними очима. - Її бажання врешті збулось. Прекрасно. Чи не так? Велика пекарня, відома на всю імперію...

- Це ж добре. - здвигнув плечима Ділан.

- Так, - на її обличчі ніби зникли емоції. - А опісля демон згорів до тла... 

Вона розсміялась божевільно і дико, запрокидуючи голову. А Ділан завмер істуканом, відчуваючи, що від цього сміху мороз ішов поза шкірою. Азалія все продовжувала сміятись, здавалось, заморожуючи все навколо.

- Я не розумію... - видавив з себе, проте в душі він вже знав на що вона натякнула.

- Серйозно?! - вигнула брову вона, усміхаючись одним куточком вуст. - А я гадаю, ти не такий тупий, щоб не додуматись... 

Вона встала і стала навпроти Ділана.

- Ти загадав бажання. І корона тепер твоя. Моя місія виконана, - розвела вона руками беземоційно.

- Тільки не кажи, що це...

- Це кінець. - відрізала Азалія. - Мені пора вниз...

- Так не може бути. Я викличу тебе знову... - Ділан схопив її за плечі обома руками.

- Ха-ха-ха, - розсміялась вона. - Не тряси мене! - в цей же момент посерйознішала. - Викличе він. Перед тим як щось робити треба завжди думати. Як жаль, що я раніше не втовкмачила це тобі в голову.

Вона виривається з рук Ділана, повертається до стінки і відвертається від атланта. Пальці дрижать і вона стискає руки в кулаки декілька разів. Це допомагає, бо тремтіння припиняється і вона повертає свій холод.

Через глибокий виріз сукні видно її спину. В неї гладенька оксамитова шкіра, до якої я вже торкався кронпринц. Тепер Король.

Ділан бачить те, від чого в нього, ніби щось застрягає в горлі. На її гладенькій спині два півмісяцевих шрами в районі лопаток. Ніби два місяці відвернулись один від одного своїми гострими кінцями. Як він раніше їх не помітив?

На цьому місці мали бути її крила. Так, як його ноги стають хвостом. Ті самі темно-срібні крила, з якими вона вперше явилась перед його очі.

Він чує, як вона облизує пересохлі губи і вдихає. 

Так, між ними гнітуща тиша.

- Невже ми так сухо попрощаємось? - хмикає їдко Азалія.

Він нарешті сковтує і шепоче:

- Де ж твої крила? Чому ці шрами тут? - Він невагомо торкається кінчиками пальців одного з шрамів, від чого демониця сіпається в бік.

Вона зітхає. Так, ніби завмер увесь світ. А через мить, здається, Ділан знов оглохне від її сміху. 

Вона сміється, але чому йому так моторошно?

- Їх немає, - її голос хрипить. - Вони хоч і потемнішали, але нагадували мені, що в мене залишились хоч два осколки втраченої душі. Вони були за спиною. Начебто не мої, але зі мною. Хоч брудні і нечестиві, але все ще дозволяли злітати... - на кафель повільно крапали її сльози, здавалося, що вони вдаряли не в підлогу, а прострілювали її нутро.

- Що відбувається, скажи... - він все ж підійшов і обійняв її ззаду, обхопивши талію і притискаючи до себе сильно. Чоло саме просилося, щоб вкласти їй на плече. 

Все через нього. 

Як би то не було... 

Все через нього.

- Я не відчула їх відсутність. - вона ридала беззвучно. - Видно в тому і є іронія, що ми відчуваємо присутність душі і не зважаємо, коли її нема. А я наївно думала, що зможу переродитись і втекти з темряви. Ти...