Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Невдовзі з того боку, куди подалися вершники, затемніли рухомі цятки. Їх було багато і вони, збільшуючись у розмірах, наближалися в наш бік. За хвилину, наче граючись, повз пагорб протупотіли кінські табуни. За ними повільно, ніби знехотя, накочувалися незліченні овечі отари. Вирвизуб присвиснув.
— Непогано потрудилися дідові хлопці, — зауважив він. — Гадаю, їм є за що битися.
До зимівника ми повернулися пізно ввечері. А коли розвиднілося, в степ віялом рушило вже кілька вивідницьких ватаг.
— Придивляйтеся до кожного байраку і кожної діброви, — напучував нас Швайка. — Намагайтеся наближатися до них так, аби вітер віяв вам в обличчя. А якщо запахне чимось підозрілим, негайно давайте знати!
— Та вже знаємо, — зупинив його Вирвизуб. — Що, ми вперше виїжджаємо в степ?
Швайка суворо глянув на нього.
— Тебе, Штефане, це стосується в першу чергу, — нагадав він. — Бо ти спочатку встряєш у бійку, а вже потім даєш про неї знати.
— Гаразд, буду обережний, — пообіцяв Вирвизуб, хоча й сам не вірив у ту свою обіцянку.
— Гляди ж мені, — строго мовив Швайка, тоді кліпнув до Барвінка, і вони подалися прямо на схід сонця. Ми з Вирвизубом рушили трохи південніше. Чорторий з Телесиком узяли напрямок на Воронівку, а Манюня з сотнею найзіркіших козаків заходилися вивчати сліди під очеретами — на той випадок, коли степові зайди якимось дивом зачаїлися в них.
Вирвизуб дотримав свого слова. До яруг та дібров ми підкрадалися, наче до сторожких дрохв. Придивлялися до птахів, що кружляли над деревами, і намагалися визначити — самі вони злетіли чи, може, хтось їх сполохав; тоді розліталися широким віялом, аби охопити якомога більше простору. Час від часу Вирвизуб підкликав мене до себе і прохав:
— Ану, Куций, підберися он до тих кущів та понюхай, чи не відгонить від них якимось татарчуком.
Проте всі наші пошуки виявилися марними. За день ми здибали лише трійко диких кінських табунів, злякали з десяток воронячих зграй і загнали в очерети одну лисицю. Степ ніби вимер — не тому, що побоювався чийогось нападу, а тому, що в такому снігу робити було нічого ні татарам, ні звірині, ні нам. Біла снігова ковдра вкривала товстим шаром усе довкола, а з небесного решета віялися на землю нові й нові лапаті сніжинки.
До зимівника козаки поверталися ледь живі від втоми. Дехто з них навіть до своїх хат не дістався — як давав сіна коням, то так і впав біля них, подоланий непереможним сном. А мені навіть забракло сил дістатися до дідової оселі — одразу за сторожовими воротами я згорнувся клубком і ніби провалився в бездонну прірву.
А зранку знову нас підняв сполошений подзвін била. Тепер вже Вирвизуб рушив на схід, Швайка з Барвінком узяли південніше, але ні ми, ні вони нікого так і не зустріли.
Ще за день дід Кібчик заремствував. Він підкликав до себе Швайку з Вирвизубом і почав:
— Чи не здається вам, хлопці, що ви марнуєте сили? Якби татарин був у наших краях, то він давно нагадав би про себе. Сніги дарма місити — це не для нього.
— Я теж так гадаю, — згодився Вирвизуб. — Схоже, вони вже давно проминули не тільки нас, а й саму Переяславщину. Мабуть, до Московії вирішили підкрастися. А ти, Пилипе, що думаєш?
— Схоже на те, — хитнув головою Швайка. — І все ж, про всяк випадок, треба вислати хлопців у степ ще й сьогодні.
Проте й цього дня нічого не сталося. Ми з Вирвизубом гасали степом до присмерку. А коли почали розвертати коней до дідового зимівника, на півдні завиднілися якісь постаті.
Удвох проти сотні
— Невже татари? — з надією запитав Вирвизуб сам себе.
Я вже давно переконався, що найважчим для нього було очікування нападу. Він цього просто терпіти не міг. А от коли починалася битва — щасливішої від нього людини не було.
Проте то були не татари. То, як і ми, розвертали коней додому люди Швайки.
— Знайшов щось? — ще здалеку гукнув до нього Вирвизуб.
Швайка лише розвів руками.
— А ви? — своєю чергою поцікавився він.
— У нас теж ніц немає, — признався Штефан. — Даремно тільки коней ганяли.
— Мабуть, — згодився Швайка. А тоді задивився на нерівну білу смугу, що бовваніла аж біля обрію. — Чи був хтось у тій діброві?
— Ми були, — сказав присадкуватий вусань на ім’я Петро. Він приїхав по рибу разом із Вирвизубом. — Учора.
— А сьогодні?
— Нещодавно проїздили повз неї. Не побачили там ніяких слідів.
— До самої діброви не заглядали?
— А чого даремно коней ганяти по такому снігу? І так все ясно.
Швайка невдоволено смикнув вуса.
— А ти не думаєш, що татари могли зачаїтися там ще з ночі? — запитав він. — А вдосвіта пішов сніг і сховав геть усі сліди.
Петро винувато закліпав очима.
— Я зараз пошлю туди хлопців, — мовив Вирвизуб.
— Їдьте вже спочивати, — пожалів їх Швайка. — Я сам туди загляну з моїми хлопчиками.
І він кивнув на нас із Барвінком.
— Може, все ж візьмеш хоч з півсотні людей? — запропонував Вирвизуб.
— Не треба, — відмовився Швайка. — Ми тільки туди й назад.
— Дивіться, не запізнюйтесь на вечерю, — попередив Вирвизуб і торкнув повід.
Я зміряв відстань від нас до лісу. Було не так вже й далеко. Так що, схоже, на вечерю встигнемо.
Проте за десяток скоків я відчув, що помилявся. Видолинок, який відділяв нас від лісу, був так завалений снігом, що ми з Барвінком швидше пливли у ньому, аніж бігли. За якийсь час я відчув, що добряче вхекався. І тільки тоді збагнув, що Барвінка поруч немає.
Я озирнувся. Барвінок рухався за мною коротким натужливим скоком. Його широкі груди важко дихали, а сніжинки, що кружляли в повітрі, сходили на його висолопленому язику гарячою парою. Видно, що ця гонитва дається йому нелегко. Я дивився на нього і тільки тепер завважив, що він змінився більше, ніж мені здалося при зустрічі. Вуса його посивіли, довга спина почала горбитись, а задні ноги вже не випростувалися, як раніше, під його — тепер обвислим — животом.
— Як там твій Грицик? — наздогнавши мене, поцікавився він. І я здогадався, що запитав Барвінок не лише тому, що його цікавить Грицик, а й тому, що я, відповідаючи, змушу трохи сповільнити свій біг і дам Барвінкові можливість трохи перепочити. Ет, старість — не радість…
— А що йому зробиться? — навмисне бадьоро відказав я, пристосовуючись до його важкого скоку. — Гасає так, що я ледве встигаю за ним. Звісно, там, над
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
