Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Дивно, але особливого пожвавлення втеча московітів не викликала. Погомоніли трохи з того боку яру, потім верховий проскакав дорогою повз нас із Сергієм, навіть не глянувши. Ось, загалом, і вся тривога. Навіть дивно… Якщо ці бранці не були такими важливими, навіщо їх тримали окремо від решти? Хотів було спитати, але вирішив почекати. Однією загадкою більше, однією менше… Не критично. Їх і так уже на дуже бурхливу та тривалу бесіду набралося.

— Послухай, отамане… — промовив тихо новгородець, що вів мого коня. — Я слова не порушу. Але, якщо ти розповіси, що маєш намір зробити, може, підкажу чого. Не дивись, що я купецького стану. У Новгороді кожен чоловік воїн. Інакше б на нашій шиї давно якийсь король чи цар сидів.

З цим не посперечаєшся. Історичний факт. І хоча в результаті московсько-новгородських воєн переміг все-таки царизм, зараз це було вільне місто. Де, як правильно сказав купець, кожен умів тримати у руці меч.

— Гармати треба знешкодити… Якщо не всі, то хоча б бомбарди…

— За католиків, отже, воюєш? — з помітним осудом у голосі промовив Сергій. Навіть з кроку збився. — А їхні пси-лицарі нас не милували. Немовлят та баб живцем палили.

— Я не «за»... Я — свій інтерес маю...

— Це як? — здивувався новгородець.

— Чув приказку: «Двоє б'ються — третій не лізь»? — Дочекався кивка і продовжив. — Отож, дурна вона. Особливо якщо в бою зійшлися твої вороги. Обов'язково треба втрутитись. І допомогти тому, хто програє. Щоб він протримався довше і ще сильніше пошматував супротивника. І так — поки обидва не зваляться знеможені. Щоб у них ні на що більше сил не залишилося… тільки рани зализувати. Ось тоді вони надовго забудуть у твою сторону поглядати. Хіба тільки з побоюванням…

— Гм… — спантеличено пошкріб бороду купець. — Якщо так, тоді звичайно… Тоді так. Зрозуміла справа…

Помовчав трохи, подумав.

— А як?

— Заклепати вухналями запальні отвори… На якийсь час замовкнуть. А ляхам кілька днів перепочинок буде.

Купець знову замовк. Та й я в розмову не ліз. Тим більше ми тим часом наблизилися до артилерійської позиції. Гармати вже замовкли, і солдати снували навколо них, наводячи порядок. Чистили дула, зміцнювали розхитані упори, загалом займалися профілактичним обслуговуванням.

До речі, дуже дивно... Навіщо припиняти стрілянину вночі? Враховуючи середню скорострільність приблизно 4-5 пострілів на годину. Вони що, схибити побоюються у темряві? Чи ядро в дуло без сонячного світла не можуть заштовхати? Чи їхня величність король під гуркіт канонади спати не може, тож вірнопіддані і оберігають його спокій та сон. Втім, це мені тільки на руку. А якщо шведи ще й варту не виставлять, то це взагалі чит. Навіть не цікаво.

— Не треба заклепувати… — перервав роздуми голос Сергія.

— Тобто?

— Я знаю найкращий спосіб…

— Та ти що?

Незважаючи на вигук, чомусь я зовсім не здивований. Чим більше спілкуюся з цією людиною, тим менше бачу у ньому звичайного купця. Ні, шановний. Або я зовсім нічого в житті та війні не розумію, або переді мною таємний агент. І не рядовий шпигун, а з тих майстрів, чиї справи змінюють хід історії, але залишаються невідомими навіть через багато століть.

— Я не жартую, отамане! — Новгородець притримав коня і повернувся до мене.

— Тихо, тихо… Не шуми, бо весь табір шведський по тривозі піднімеш. Чого скинувся? Хіба я сказав, що не вірю? Зараз он там… — показав рукою найменш помітне місце, — … встанемо, і розкажеш, що вигадав. Виявиться твій план кращим, ним і скористаємося.

Сергій кивнув і повів коня далі.

Хвилин через п'ять ми стояли метрів за сто від гармат, і купець продемонстрував мені невеликий шкіряний кисет-ладанку, наповнену якоюсь неймовірно смердючою сумішшю. В носі засвербіло так, що сльози самі наверталися.

— Мати чесна… це ще що за… — недруковану частину я не договорив не через підвищену вихованість і аристократизм, а тому, що не зміг, згинаючись у блювотному позові.

   — Карачунів тютюн… — пояснив новгородець, одним рухом затягуючи шнур на ладанці таким тоном, наче цим усе пояснив. От тільки я нічого не зрозумів. І система не поспішала із підказкою.

Сергій, мабуть, здогадався за виразом обличчя, і продовжив.

— Це одна з таємниць, яку торговці та хрестоносці крихітними крихтами приносять до нас із напівміфічних земель колись могутньої Альварії... Зілля на зразок невгасимого чи «грецького» вогню.

— Ти хочеш підпалити гармати? — здивувався я, потім збагнув. — А, зрозумів. Не гармати... Висадити склад з вогневим зіллям. Поки шведи відправлять гінця, доки доставлять нові припаси… Тиждень, не менше виграємо. Чудова ідея…

— Ні… — похитав головою новгородець. — Карачунів тютюн не для підпалення. Він інакше діє. Він роз'їдає метал, як іржа. Тільки в сотню разів швидше... Достатньо однієї щіпки висипати на будь-яку частину гармати... і через годину — залізо стане не товще пергаменту.

— Ого ...

— Так. Давня магія. Склад цього зілля знають лише ієрархи Церкви Ночі.

— Знову цей Чорний собор… щоб йому не гаразд. Кроку ступити не можна, щоби не вляпатися.