Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Додому повертаюсь досить пізно і в піднесеному настрої. Вже давно я не відчувала себе щасливою, як сьогодні. Зустріч з Давидом виявилась не такою, як я сподівалась. Чомусь я думала, що говорити з ним буде важко і все закінчиться сваркою і остаточною розлукою. Та ми досить спокійно поговорили і я не змогла поставити в усьому крапку. Він досі мені дорогий.

-         І з ким це ти так гуляла допізна? – з посмішкою на обличчі запитує Галя.

Вона сидить у вітальні на дивані з книжкою в руках. Коли у неї випадає вільна хвилина, то бере цікавий детектив і насолоджується читанням.

-         З твоїм нотаріусом, - задоволено відповідаю і присідаю поруч з нею.

Жінка від подиву округлює очі і вмить відкладає книгу на бік. Вся її увага зараз на мені.

-         Ви помирилися?

-         Ми поговорили, - ухиляюсь від відповіді. Сама не знаю, що буде далі між нами. – Ми погуляли по пляжу, вияснили дещо.

-         Тьотя Надя, ми збирались сьогодні гуляти і шукати ракушки, - відзивається і підносить на мене незадоволений погляд Марійка, котра тихо сидить за столом і робить домашнє завдання.

А я зовсім за неї забула, геть вилетіло з голови.

-         Тьотя Надя знайшла нового друга і можливо не зможе виділяти тобі стільки уваги, - лагідно говорить Галя до доньки і швидко повертається до мене. Погляд горить азартом. – І що ви знову зустрінетесь?

Я відповідаю не від разу. Давид наполягав побачитись вже завтра, та я не знаю, як себе поводити. Ще декілька днів назад я була впевнена, що наші відносини в минулому і Давид залишився лише в спогадах і розбитому серці. Та він знову появився в моєму житті і в його намірах все повернути.

-         Можливо, - туманно відповідаю і підіймаюсь з місця. – Побачимо.

Обговорювати поки нема що. А гадати, як буде у майбутньому немає сенсу.

-         Ти зараз сяєш від щастя, - коментує Галя, прискіпливо розглядаючи мене. – Можливо варто дати йому шанс. Мені він здався хорошим чоловіком.

-         Я б дуже цього хотіла, - зізнаюсь відверто і важко зітхаю. – Та боюсь ще раз в ньому розчаруватись.

Галя нічого не відповідає, лише розуміючи киває головою.

Я іду до себе, хочеться все обдумати і розібратись в почуттях. Та на одинці залишитись не судилось, біля дверей мене очікує художник. Він виглядає похмурим і чимось стурбованим. Згорбившись він спирається об стіну і дивиться на мене з під лоба. Ще його тільки не вистачало. Зараз знову почне мене відговорювати від зустрічей з колишнім, наче має на те право.

-         Зустрічалась з ним? – болісно запитує, коли підходжу до нього ближче. – Я бачив через вікно, як ти виходила з машини.

-         Чому це тебе так цікавить? – роздратовано відповідаю.

Я зовсім не налаштована на розмову і хочу скоріше залишитись сама.

-         Я хвилююсь за тебе, - він тягнеться до моєї руки, стискає пальці.

-         Даремно, у мене все гаразд.

Звільнююсь від дотику, знаходжу ключі і відмикаю кімнату. Заходжу в середину, даючи зрозуміти, що не бажаю продовжувати розмову, та чоловік слідує за мною. Чую, як позаду зачиняються двері.

-         Едуарде, моє особисте життя не повинно тебе турбувати. Ми не так давно знайомі і ти майже мене не знаєш.

Він швидко опиняється поруч, відчуваю тепло його тіла на спині, важким подихом дихає в потилицю. Напружуюсь від такої близькості, мені не комфортно. Це не те ж саме, коли поруч Давид. Художник не викликає ніяких романтичних почуттів, чи фізичного потягу.

Відсторонююсь і повертаюсь в його сторону. Змушена піднести голову, щоб заглянути в затуманені емоціями очі. Він досить високий навіть для мене.

-         Я знаю лише те, що хочу бачити тебе кожного дня, - палко вимовляє і пожирає мене поглядом. – Ти моя муза. Ти моє натхнення. Зараз я живу лише тобою.

-         Ти перебільшуєш, - лише встигаю сказати.

Він так швидко притягує мене до себе, нахиляється, стискає в обійми і цілує. Від несподіванки перші секунди ніяк не реагую і він з задоволенням вивчає мій рот своїм нахабним язиком. Його колюча борода царапає обличчя, його довгі пальці починають по хазяйськи шарити по моєму тілі, і коли відчуваю дотики під кофтою, щосили штовхаю його кулаками в груди. Не відразу та він відпускає мене, швидко відходжу від нього на безпечну відстань.

-         Що ти собі дозволяєш?! – кричу несамовито, мій лютий погляд готовий вбити.

Важко дихаю і злість наростає все сильніша. Яке нахабство. Навіть Давид не дозволяв собі такого.

Едуард ніяково переминається з ноги на ногу, ховаючи від мене погляд.

-         Вибач, я втратив контроль, - починає виправдовуватись. – Коли ти поруч я втрачаю голову.

-         Я не давала тобі ні найменшого натяку на такі дії, - ричу, ледь стримуючи гнів. - Вийди з моєї кімнати. Нам немає більше про що говорити.

Показую йому на вихід. Художник вагається, в його очах прохання на прощення. Та зараз на це в мене немає настрою. Він без просу перетнув мої особисті кордони і поруч з ним більше не відчуваю безпеки.

-         Надію, - молить і робить крок в мою сторону та я жестом зупиняю його. Хай тільки посміє підійти.

-         Я не хочу тебе зараз бачити, - рішуче вимовляю металевим голосом.

Він мить ще непорушно стоїть, та з рештою залишає мене саму. Розбитий і розгублений виходить з кімнати.

Видихаю з полегшенням, швидко закриваю двері на ключ і падаю на ліжко. Такого від художника не сподівалась. Я була впевнена, що він ввічливий і пристойний, що ніколи не робить нічого лихого для оточуючих. Помилялась. Виходить його почуття для нього важливіші.

Досі відчувається присмак небажаного поцілунку. Кривлюсь від образи і тру долонею губи. Згадую Давида і сильна туга здавлює серце. Різко появляється бажання бути з ним, відчувати його дотики і його поцілунки. Хочеться тонути в його ласках, щоб остаточно стерти з пам’яті вогкі губи художника.

Завтра йому зателефоную, вирішую і невимовна радість оселяється у вимученій душі.