Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

На щастя, мама не вважала, що похід в гості до сусідів – це мій обов’язок, тому вона не стала наполягати на моїй присутності у тітки Марини. Зрештою, я завжди відмовлялась від таких походів, тож моя поведінка з точки зору мами навіть дивною зараз не була. Вона навіть не стала розповідати, що таким чином я ніколи не знайду собі нових друзів, бо не бажаю розширяти коло спілкування.

Не знаю, чим мені допомогти б друзі з села, де навіть молоді майже немає, більшість людей – дачники старшого віку, ну, або ті, з ким мені навіть поговорити нема про що.

В будинку теж було не надто цікаво. Я дозарядила свій мобільний телефон і, загорнувшись у плед, взялась читати книгу просто з екрану.

На вулиці жарило сонце, земля аж горіла від літньої спеки, а тут, в середині, якісь нещасні плюс двадцять та мов у могильнику. Я ніколи не розуміла, як наша дача вмудряється бути настільки холодною та непривітною, але сьогодні вона перетнула просто всі межі здорового глузду. Мене аж потрушувало.

Я спробувала заварити собі чаю, але здалась вже на етапі запалювання плити. Електричний пальник спрацьовувати не хотів, а сірники… Хоч я і знайшла їх, і навіть запалила з якоїсь двадцятої спроби один, не ризикнула піднести до конфорки.

Може, мама права, і я справді безпорадна?

Еге ж! На дачі, де нема інтернету і все старе, мов ті кістки мамонта, можна і не впоратись з господарством! Але ж вдома у мене з плитою ніколи проблем не виникало.

Чай скасовувався. Я повернулась назад до кімнати, закуталась в плед міцніше і вже майже вчиталась в текст книги, досить цікавої, якщо чесно, як раптом в вікно постукали.

Визирнувши, я спочатку побачила незнайому машину, а потім під вікнами – Свята. Він стояв, нервово переступаючи з ноги на ногу, озирався, ніби переживав, чи туди дійшов.

Не гаючи часу, я схопила телефон і вискочила на вулицю, аби там фактично повиснути на шиї у хлопця. Він міцно пригорнув мене і, тихенько розсміявшись, прошепотів:

– То от як виглядає печера дракона, в якій тебе утримують!

– Ти прийшов мене врятувати, прекрасний принце?

– Ага, – кивнув Свят. – Позичив у друга ключі від машини.

– Ти вмієш кермувати?

– Аякже! – кивнув він. – То де твої батьки? Познайомиш мене з ними?

– Мене не відпустять, – хитнула головою я. – Нізащо. Мама собі вбила в голову, що я надто маленька, аби бути самостійною, і вона буде категорично проти, щоб я поїхала.

– Тоді їдьмо так. Викраду тебе.

Пропозиція Свята змушувала кров скипати у мене в жилах. Водночас я розуміла, що така втеча може скінчитись дуже погано.

– Мама переживатиме. – промовила я неохоче. – Напевне, це трохи занадто, і…

– Ти повнолітня.

– Але все ще залежна від них.

– Не можеш же ти постійно пробути під замком! – обурився Свят. – Ти розпоряджаєшся лише своїм життям. А вони – твоїм. Отже, ти маєш повне право бунтувати. Якби я був на твоєму місці… Знаю, говорити про це легко, а зробити насправді дуже важко, проте, якщо ти не намагатимешся відвоювати свою свободу, тебе просто… Задушать. От як це відбувається. Мене лякає, що вони вчиняють так з тобою. Що це за гіперконтроль? А потім як ти житимеш?!

Слова Святослава відбивались у моєму серці і знаходили там тривожний відгук. Страшно зізнатись, але я справді думала про це, не розуміла, як будуватиму своє життя і далі, якщо не зможу вирватись з теплого маминого дому.

Проте чи не надто радикально – втікати зараз?

– Зважуйся! – прошепотів Свят. – Знаєш, я сьогодні планував поїхати до притулку для тварин в якості волонтера, обіцяв там все пофотографувати, аби зробити рекламу, ну, і заодно допомогти. Там благодійний захід. Потім вирішив тебе таки забрати. Ми можемо поїхати туди разом! А потім я привезу тебе додому і розповім твоїм батькам про те, куди тебе відвозив. Десь о дев’ятій ми будемо на місці. Телефон у тебе буде ввімкнено…

– У них зв’язку нема.

– Хай пошукають! І, зрештою, ти можеш лишити записку. Ти самостійна доросла людина, яка може собі дозволити проводити день так, як їй захочеться. А якщо твої батьки виступають навіть проти такого, то це вже, знаєш, зовсім кришка. Вони не мають права так з тобою вчиняти!

Я розуміла, що треба дослухатись до здорового глузду, відчувала, що в чомусь перегну палицю – але водночас була шалено ображена на маму за цю дачу і за все, що трапилось. То чи таким серйозним буде мій гріх, якщо я все-таки поїду?..

Напевне, ні. Я заслуговую на свободу, а цю дачу просто ненавиджу. Я можу трохи розважитись, і нічого страшного не трапиться.

Я нарешті зважилась і відступати більше не планувала. Швидко написала записку, причепила її на двері, приклеїла міцно, аби точно батьки побачили, а тоді взяла деякі речі і шурнула до Свята в машину.

Навіть якщо я потім пошкодую про цей бунт, мені просто необхідний ковток свободи!