Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

— І якого ж покарання мені вдалося уникнути? — посміхаючись, запитав містер Бовлнойз.

— Повішення, — відповів отець Бравн і попрямував до дверей.

Чарівна казка отця Бравна

Живописне місто-держава Хейліґвальденштайн було одним з тих іграшкових королівств, які й дотепер є частиною Німеччини. Під панування прусськоі гегемонії воно потрапило доволі пізно, близько п’ятдесят років до того прекрасного літнього дня, коли Фламбо і отець Бравн побували у місцевому парку і з задоволенням пили місцеве пиво. Незабаром ви переконаєтеся, що донедавна тут справді відбувалися війни, а правосуддя без зайвого зволікання оприлюднювало свої суворі вироки. Та якщо поглянути на місто, то складалося враження, що від нього віє дитинством; саме в цьому і полягає привабливість Німеччини, цих маленьких, майже іграшкових, монархій, де особа короля видається настільки ж звичною, що й особа кухаря. Німецькі солдати біля незліченних вартових будок були аж надто схожі на німецькі іграшки, а зубчасті стіни замку, що золотилися від сонячних променів, — на позолочений імбирний пряник. Погода стояла просто чудова. Небо видавалося таким блакитним, що ним пишатися б навіть у Потсдамі. Його колір можна порівняти з насиченою синявою. Навіть старі дерева виглядали молодими, тому що на них усе ще висіли низки рожевих бруньок, які на фоні блакитного неба виглядали, немов незліченні дитячі малюнки.

Незважаючи на прозаїчну зовнішність і доволі прозаїчний спосіб життя, отець Бравн полюбляв романтику, хоч він, як і більшість дітей, приховував свої мрії. Серед яскравих фарб літнього дня, у місті з багатим минулим, священикові видавалося, що він потрапив у чарівну казку. З відверто дитячим задоволенням, як молодший брат, він поглядав на солідний дерев’яний ціпок Фламбо (це були своєрідні піхви зі шпагою усередині), що був спертий до столу, поруч з високим бокалом, де іскрилося мюнхенське пиво. Мало того, у цьому стані сонної безвідповідальності отець Бравн раптом упіймав себе на думці, що навіть його власна обшарпана парасоля нагадує йому ціпок велетня з малюнка до дитячої книжки. Та отець Бравн ніколи не написав жодного твору, окрім розповіді, яку ви читаєте.

— Мені цікаво, — промовив він, — чи у такому ось королівстві людина справді може пережити незабутні пригоди? Це — просто чудове місце для якихось ризикованих пригод, та мені чомусь постійно видається, що вартові, якби довелося, почали б воювати картонними шаблями, а не справжніми.

— Ви помиляєтесь, — відповів його приятель. — Вони тут не лише воюють справжніми шаблями, а навіть убивають без шабель. А буває ще гірше.

— Та що ви кажете? — здивувався отець Бравн.

— Так-так, це, напевно, єдине місце в Европі, де людину застрелили без вогнепальної зброї.

— Тобто стрілою з лука? — допитувався священик.

— Та ні, кулею в голову, — відповів Фламбо. — Невже ви не чули, що трапилося з останнім принцом? Років з двадцять тому це була одна з найбільших загадок для поліцейських. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте, що в часи Бісмарка, згідно з його планами консолідації, це місто силоміць приєднали до Німецької імперії. Так-так, силоміць, подолавши завзятий опір. Імперія (а точніше, держава, що стати нею) призначила принца Отто Гроссенмаркського, щоб він керував містом згідно з її потребами. Ми бачили його портрет у картинній галереї, пригадуєте? Такий собі підстаркуватий джентльмен, його навіть можна було б назвати вродливим, якби він не був лисим, безбровим і зморщеним. Так ось, турбот і обов’язків у нього було багацько. Він був досвідчений воїн, однак це містечко таки показало йому, де раки зимують. Принц зазнав поразок у декількох битвах з прославленими братами Арнольдами, трьома партизанами-патріотами, яким Суїнберн присвятив свої вірші. Пригадуєте:

Вовки із шерстю горностаїв,

Королі, як зграї ворон…

Це бул хижаків навала,

Та Троє не здались в полон.

Навряд чи їм удалося б захопити це королівство, якби один з братів, Поль, ганебно, але водночас дуже рішуче, не відмовився б від боротьби. Він повідомив ворогам усі плани щодо повстання, а за свою зраду отримав звання камергера при дворі принца Отто. Людвіг, справжній герой з-посеред героїв Суїнберна, поліг на полі бою з мечем у руках. А Генріх, третій брат, хоча й не став зрадником, та порівняно з иншими братами видавався боязким і пасивним. Отож, він оселився у віддаленій місцині (щось на кшталт скиту монахів-пустельників), почав сповідувати християнський квієтизм з квакерським нахилом, і взагалі припинив спілкуватися з людьми. Окрім того, він роздав убогим майже все, що мав. Подейкують, його часом бачили в цій околиці — у чорному плащі, майже сліпого, з сивим волоссям і дивовижно смиренним лицем.

— Так-так, знаю, — сказав отець Бравн. — Якось я бачив його.

Приятель поглянув на нього дещо здивовано.

— Я навіть не знав, що ви тут бували, — промовив він. — Можливо, вам уже відома історія, яку я маю намір розповісти. Це розповідь про Арнольдів, а Генріх — єдиний з трьох братів, який залишився живим. Зрештою, він пережив і решту учасників цієї драми.

— Ви хочете сказати що, принц також помер?

— Помер, — повторив Фламбо. — Ось і все, що тут ще скажеш. Наприкінці життя у нього геть розхиталися нерви, з тиранами таке частенько трапляється. Він так посилив денну і нічну варту довкола свого замку, що кількість вартових будок, здається, перевищувала кількість будинків у місті, а в кожного, хто бодай трохи викликав підозру, відразу ж стріляли. Принц майже постійно жив у невеличкій кімнаті, яка була у самісінькому центрі величезного лабіринту залів, коридорів, кімнат і кімнаток. А посередині своєї кімнати він наказав спорудити щось на кшталт кабінки, і оце щось було оббите залізом, ніби сейф чи військовий корабель. А ще подейкують, що у цій кімнаті був таємний сховок під підлогою, де міг поміститися лише він. Словом, принц так боявся смерти, що ладен був добровільно залізти у місце, яке не дуже відрізнялося від могили. Та це ще не все. Вважалося, що відтоді, як придушили повстання, народ уже не мав жодної зброї, але принц Отто наполіг на цілковитому роззброєнні (хоча зазвичай правителі так не чинять). Цей процес відбувався з надзвичайною ретельність та суворістю, ним керували високопоставлені урядовці, і тепер принц Отто був цілковито переконаний — якщо людська сила і наука взагалі можуть бути у чомусь переконані, — у тому, що в руки мешканців Хейлігвальденштайна не потрапить навіть іграшковий пістолет.

— У чомусь подібному наука не може бути переконана, — промовив отець Бравн, продовжуючи роздивлятись рожеві бруньки на гілках над його головою, — хоча б тому, що існує складність визначень