Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

Я злегка штурхнув Еккі й мовив:

— Ну, тобі вже час рушати, і нехай твоїй розповіді повірять...

Та Еккі досі стояв на місці.

— Як багато я маю розповісти цим федералам[61]?

— Розкажи їм усе те, що нам розповів Кац. Цього буде достатньо. Не розповідай їм про Блонді та не згадуй про Марді. Просто рознеси вщент оборудки «Тканин Маккензі» — це все, що ти маєш зробити.

Еккі кивнув.

— Наскільки ти взагалі хочеш бути причетним до цієї справи?

Я поміркував над цим питанням.

— Авжеж, маєш слушність. Гадаю, краще буде, якщо ти не згадуватимеш мене. На мене й без того чекає чимало справ, тож я просто не матиму часу сидіти на місці та відповідати копам на бісову купу дурних запитань.

Еккі зрушив з місця.

— Візьми мою автівку, — сказав він. — А я упіймаю таксі. Бережи себе, друже, гаразд? Не починай нічого, чого не зможеш закінчити. То надто вже крута банда, щоби бути з нею необачним.

Я легенько штовхнув його у плече.

— За мене не хвилюйся, — запевнив колегу. — Я буду обачним. Коли залагодиш усі справи з копами, повертайся до новинарської кімнати — я зателефоную тобі туди.

Я заліз до автівки та перемкнув передачу. Еккі став на розі вулиці та здійняв руку, прощаючись, коли я проїздив повз нього. Хоч я тоді цього не знав, та побачитися з цим хлопцем мені судилося лише через кілька тижнів.

Спенсер мав шикарний будинок неподалік міського парку. Я швидко дістався туди, під'їхав до протилежного боку вулиці та вимкнув двигун. Будинок стояв посеред кількох акрів землі та був оточений великою кількістю дерев і кущів, які більш-менш приховували його від вулиці.

Я розчахнув дверцята та вийшов. Переходячи на інший бік вулиці, поглянув на велику браму маєтку та сказав собі, що не підходитиму до будинку під'їзною доріжкою і не дзвонитиму в дзвоник. Я збирався заскочити ту жінку зненацька. А тоді сталося дещо таке, що заскочило зненацька мене самого. Електричний клаксон автівки Еккі зненацька здушено захрипів, неначе хтось на нього легенько натиснув. Я хутко озирнувся на авто, і моя рука сягнула до кишені штанів, у якій лежав пістолет Каца. У довколишній темряві можна було розрізнити лише те, що в автівці хтось сидить.

Витягнувши пістолета й тримаючи його напоготові, я знову перейшов вулицю. Прямував уперед на негнучких ногах, очікуючи на постріл і порцію свинцю. Коли я наблизився до автівки, хтось тихо покликав мене на ім'я.

— Ніку... усе гаразд... Ніку... це я.

Це й справді була вона. Марді сиділа, скулившись на сидінні, та пильно дивлячись на мене крізь відчинене вікно. Її обличчя було бліде та налякане.

Я застиг на місці, тримаючись за дверцята автівки, та дивився на неї. Просто не годен був повірити своїм очам.

— Марді... — тільки й спромігся вимовити я.

— Так... будь ласка, сідай досередини. Ми мусимо поїхати звідси, Ніку, і поїхати якомога швидше. — Наполегливість, що звучала у її голосі, змусила мене діяти. Я відчинив дверцята автівки та прослизнув за кермо. Тоді обійняв Марді та відчув, як вона тремтить.

— Але ж, моя мила... що сталося? Що ти тут робиш? — запитував я, обіймаючи дружину однією рукою та намагаючись пригорнути до себе.

Вона випручалася з моїх обіймів з такою несамовитою силою, що я неабияк здивувався.

— Ніку, зараз не час для розмов. Забери мене звідси... — сказала Марді. У її голосі бриніла висока нота істерії.

Я схилився над кермом і завів двигун, а тоді рушив з місця та покотив автівку вулицею. Їхав повільно, але не зупинявся.

— Куди ти хочеш поїхати, крихітко? — запитав дружину. — Ти лишень заспокойся, а я відвезу тебе туди, куди захочеш.

— Я така налякана. Ніку, ми мусимо поїхати звідси якнайдалі. Не говори до мене зараз, просто забери мене звідси... байдуже, куди, просто забери мене якнайдалі звідси.

Я втопив педаль газу, й авто набрало швидкості. Ставити Марді запитання видавалося марним, поки вона перебувала в такому стані. Певно, з дружиною сталося щось погане, якщо вона така налякана. Я виїхав на дорогу, що вела з міста. Отак і сидів, тримаючи кермо, дивлячись на дві яскраві калюжі світла, що їх відкидали поперед мене фари автівки, та запитував себе, що усе це могло значити. Я відчував, як тремтить Марді, сидячи коло мене, але на неї не дивився. Бо вважав за краще не турбувати дружину, а зачекати, поки вона заспокоїться.

І лише коли ми залишили місто на кілька миль позаду та виїхали на дорогу, що пролягала через пустелю, Марді помалу почала відпружуватись. Я відчув, як тривога поволі покидає її, а дрож поступово стихає. Я простягнув руку, знайшов долоню Марді та стиснув її. Вона була холодна, проте міцно стискала мою, тож зрозумів, що між нами все гаразд.

— Крихітко, може, зупинимось і трохи поговоримо? — запропонував дружині. — Не можемо ж ми отак цілу ніч їхати світ за очі.

— Не зупиняйся, Ніку... ми мусимо поїхати набагато далі, — сказала вона. — Будь ласка, їдьмо далі.

Марді похилилася на моє плече, і я обійняв її однією рукою.

— Що ж, якщо вже так цього хочеш, то поїдемо далі, — погодивсь я.

І ми поїхали. Невдовзі Марді заснула. Я відчував її легкий подих на своїй долоні. Пересвідчившись, що дружина міцно заснула, зменшив швидкість. Я не знав, куди ми прямуємо, і мені не хотілося застрягнути посеред шляху без краплі бензину. Власне, пального було ще досить, аби здолати чималий шмат дороги, та хотів спершу поговорити з Марді, а вже тоді рушати далі.

Пустельне шосе простягалося на кількасот миль крізь піски та чагарники, проходило через невеличке містечко, що звалося Платтсвіль, а тоді прямувало далі, аж ген до самого Тихого океану. Просто собі довга стрічка пласкої та монотонної дороги, що сполучає невеличкі провінційні містечка, нанизуючи їх один по одному, неначе разок погано припасованих намистин.

Я поглянув на годинник. Щойно перейшло за другу годину ночі. Зміркував, що дістануся Платтсвіля десь за годину. Постановив собі, що не поїду далі того Платтсвіля, не з'ясувавши, що ж так налякало Марді. Можливо, поспавши, вона опанує себе.

Тож я поїхав далі, дещо збільшивши швидкість. О цій досвітній порі з пустелі здіймався вітер, і я вже починав мерзнути. Страшенно хотілося випити, а на додачу мене почала брати дрімота. Сказав