Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Артеміс гордовито посміхнувся.

— Я сховав файли на одному сайті в Інтернеті. Провайдер нагадає мені через шість місяців. Коли я отримаю інформацію, мої спогади, можливо, по­вністю відновляться.

— Щось іще?

— Ні. Цей сайт — наша остання надія. Якщо кен­тавр його знайде, світ ельфів загублений для нас на­завжди.

На екрані замерехтіло зображення Рута.

— Гаразд. Час спливає. Вирубайте їх і стирайте пам’ять. Запишіть увесь процес. Не повірю, що Ар­теміс вийшов із гри, доки сам не побачу.

— Командире, може, й іншим поставити кілька питань?

— Ні, капітане. Фаул сам сказав. Сайт, де зберігають­ся файли,— їхня остання надія. Запускайте програму.

По екрану побігли хвилі перешкод.

— Так, командире,— Холлі повернулася до команди техніків.— Ви чули. До роботи! Сонце зійде за дві години. До того часу ми маємо бути під землею.

Техніки перевірили, чи добре тримаються елек­троди, і дістали три пари окулярів для сну.

— Я це зроблю,— сказала Холлі і взяла у них маски.

Вона надягла одну на Джульєтту, поправила резинку.

— Знаєш,— сказала вона дівчині,— охорона — це бездушний бізнес. У тебе занадто велике серце, щоб цим займатися.

Джульєтта кивнула.

— Спробую це не забути.

Холлі обережно поправила окуляри.

— Я за тобою доглядатиму.

Джульєтта посміхнулася.

— Побачимося уві сні.

Холлі натиснула маленьку кнопку на масці, і че­рез п’ять секунд, завдяки гіпно-вогникам і снодійно­му газу, Джульєтта вже спала.

Наступною була черга Батлера. Технічна команда зробила йому маску більшу, аби резинка трималася на великому черепі.

— Простеж, аби Фоулі не перестарався зі стиран­ням, попросив охоронець.— Я не хочу прокинутися з діркою в голові в чотири десятиліття.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Фоулі знає що робить.

— Добре. Пам’ятай, якщо Народу знадобиться допомога, я завжди готовий.

Холлі натиснула на кнопку.

— Я запам’ятаю,— прошепотіла вона.

Останнім був Артеміс. У замесмеризованому ста­ні він здавався майже спокійним. На лобі не було жодної тривожної зморшки, і якщо не знати Артемі­са, можна було запросто прийняти його за звичай­ного тринадцятирічного людського хлопчика.

Холлі повернулася до Фоулі.

— Ти абсолютно переконаний?

Кентавр знизав плечима.

— А який у мене вибір? Наказ є наказ.

Холлі надягла на Артеміса маску і натиснула на кнопку. Через кілька секунд хлопець відкинувся на спинку стільця. Одразу ж на моніторі за його спиною почали спалахувати слова тексту гном­ського мовою. За часів Фронда гномський текст писався по спіралі. Але від читання таких історій у багатьох ельфів не лишалося нічого, окрім міг­рені.

— Починаємо видалення,— скомандував Фоулі.— Але лишіть копію. Коли матиму кілька тижнів вільного часу, покопаюся, що такого особливого у цьому хлопцеві.

Холлі дивилася на життя Артеміса, що спалахува­ло на екрані зеленими літерами.

— Якось це неправильно,— зауважила вона.— Якщо він знайшов нас один раз, знайде знову. Особ­ливо коли перетвориться на того монстра, яким був.

Фоулі щось вистукував на ергономічній клаві­атурі.

— Може. Але наступного разу ми будемо готові.

Холлі зітхнула.

— Шкода, бо ми стали майже друзями.

Кентавр гмикнув.

— Ага. Якщо можна дружити з гадюкою.

Холлі закрила візор шолома, сховавши очі.

— Звісно, ти маєш рацію. Друзями ми бути не мо­жемо. Нас штовхали одне до одного обставини, і більш нічого.

Фоулі поплескав її по плечу.

— Гарна дівчинка. Тримай вуха пістолетом. Куди це ти?

— До Тари,— відповіла Холлі.— Хочу політати. Подихати свіжим повітрям.

— Ти не отримала дозволу на політ,— заперечив Фоулі.— Рут позбавить тебе значка.

— Чому це? — Холлі надягла крила.— Мені ж не можна тут перебувати, не забув?

І вона полетіла. Зробила петлю у вестибюлі і ви­летіла за поріг, ледь не зачепивши косяк, швидко злетіла в нічне небо. Секунду можна було помилува­тися її темним силуетом на сріблястому тлі повного місяця, а потому вона зникла, переключившись на невидимі частоти захисту.

Фоулі дивився їй услід. Емоційні створіння ті без­крилі ельфи. Саме тому вони найгірші оперативники в Реконі. Усі рішення приймаються через серце. Але Рут ніколи не звільнить Холлі, тому що вона в поліції, як удома. Та й хто іще врятує Народ від Ар­теміса Фаула, коли він їх знову знайде?

Мульч сидів у транспортері та почувався дуже не­щасним. Він спробував сидіти так, щоб не торкатися сидіння, але то було не так уже й легко.

Якщо чесно, справи його були кепські. Навіть піс­ля всього, що він зробив для ЛЕП, його кинуть за ґрати принаймні на десять років. Просто за те, що вкрав золото. І не схоже, щоб йому вдалося втекти. Навколо будуть сталеві й лазерні ґрати аж доти, доки його не довезуть до Небесного міста. А тоді швидкий переїзд до Поліцейської Плази, слухання вироку — і до в’язниці, аж доки борода не посивіє. А вона на­певне посивіє, якщо доведеться хоч п’ять років про­вести без тунелів.

Але надія таки лишалася. Крихітна іскорка надії. Мульч ледь дочекався, коли техніки винесуть із транспортера своє обладнання. Потім повільно від­крив праву долоню і потер скроні вказівним і вели­ким пальцями. Але насправді він читав записку, приховану в долоні,— її передав Артеміс Фаул, коли потиснув руку.

Ми з тобою ще не закінчили,—

було там написано.

Коли повернешся, попроси свого адвоката переві­рити дату на першому ордері на арешт. Коли тебе звільнять, тримай носа подалі від темних справ ро­ків зо два. Потім поверни медальйон мені. Разом нас ніхто не зупинить.

Твій друг і помічник, Артеміс Фаул Другий.

Мульч зім’яв записку. Скрутив її в кульку і сунув до рота. Зуби швидко знищили доказ.

Мульч глибоко вдихнув. Відкорковувати найкра­ще вино з хробаків іще не час. Перегляд справи може зайняти кілька місяців, а може, навіть, і років. Але надія була.

Гном намацав медальйон Артеміса. Разом їх ніхто не зупинить.

ЕПІЛОГ

Щоденник Артеміса Фаула. Диск 1. Розшифровка.

Я вирішив вести щоденник. Власне, дивно, що таке досі не спадало мені на думку. Такий інтелект, як у мене, має лишити документальні свідчення для майбутніх поколінь Фаулів, які можуть скориста­тися моїми геніальними ідеями.

Звісно, з такими документами варто бути обе­режним. Вони можуть виявитися цінними не лише для моїх нащадків, а й для ворожих агентів, що зби­рають докази проти мене.

І навіть більш важливо тримати його в таємни­ці від батька. Він як не свій, відколи втік з Росії. Ду­має лише про благородство і героїзм. У кращому разі, про абстрактні концепції. Наскільки мені відомо, благородство і героїзм не приймають