Читати книгу - "Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

- Це бісеня ніде не можуть знайти,- відказав доктор Тревельян,- покоївка з куховаркою щойно шукали його.

Холмс знизав плечима.

- Він зіграв немалу роль у цій драмі,- мовив він.- Троє зійшли сходами нагору навшпиньки: першим - старий, другим - молодик, а останнім - невідомий...

- Любий мій Холмсе! - вигукнув я.

- Сумніву бути не може, судячи з того, як сліди накладаються один на один. Я мав змогу придивитися, де чиї сліди, вчора ввечері. Отже, вони піднялися до кімнати містера Блесінґтона, двері якої було замкнено. За допомогою дротини вони повернули ключ. Навіть без лупи, з подряпин на борідці, можна побачити, що було застосовано відмичку.

Потрапивши до кімнати, вони насамперед сунули містерові Блесінґтону кляп. Він, мабуть, спав або так перелякався, що не міг кричати. Стіни тут міцні, тож навіть якщо він і встиг крикнути, ніхто його не почув.

Після того,- це мені цілком ясно,- відбулася якась розмова. Напевно, щось на кшталт суду. Це тривало певний час, за який вони викурили оті сигари. Старий сидів на цьому плетеному стільці - то він палив з мундштуком. Молодик сидів отам - він струшував попіл на комод. Третій походжав туди-сюди. Блесінґтон, можливо, сидів на ліжку, але я в цьому не певен.

Отож урешті-решт ці троє взяли й повісили Блесінґтона. Вони так добре підготували всю цю процедуру, що, напевно, принесли з собою якийсь блок чи шків, що мав правити їм за шибеницю. Ця викрутка й гвинти, на мою думку, були потрібні їм для його закріплення. Проте, побачивши гак, вони, природно, скористалися ним. Скінчивши свою справу, троє пішли, а їхній спільник замкнув за ними двері.

Ми всі з величезною цікавістю слухали цю розповідь про нічні події, які Холмс відтворив за такими непомітними й дрібними прикметами, що ми ледве могли стежити за ходом його міркувань. Інспектор поспіхом вибіг, щоб узятися до розшуку хлопчини-лакея, а ми з Холмсом подалися на Бейкер-стріт снідати.

- Я повернуся о третій,- сказав Холмс, коли ми поїли.- Інспектор з лікарем будуть на ту пору тут, і я сподіваюся за цей час з’ясувати для них кожну неясну деталь цієї справи.

Наші гості надійшли у визначений час, але коли з’явився мій друг, була вже за чверть четверта. З виразу його обличчя я побачив, що все вдалося якнайкраще.

- Є якісь новини, інспекторе?

- Так, ми знайшли хлопця, сер.

- Чудово, а я знайшов дорослих.

- Ви знайшли їх! - скрикнули ми всі троє.

- Ну, принаймні, довідався, хто вони такі. Цього так званого Блесінґтона, як я й гадав, добре знають у поліційній управі,- так само, як і вбивць. То Бідл, Гейворд і Мофат.

- Банда з Вортинґдонського банку! - вигукнув інспектор.

- Саме так,- сказав Холмс.

- Виходить, що Блесінґтон - це Сатон?

- Так,- мовив Холмс.

- Тоді все ясно як білий день,- відказав інспектор.

Але ми з Тревельяном здивовано позирали один на одного.

- Ви, мабуть, пам’ятаєте відоме пограбування Вортинґдонського банку,- пояснив Холмс.- Це скоїли п’ятеро - оці четверо й ще один, на ім’я Картрайт. Сторожа Тобіна було вбито, і злодії втекли з сімома тисячами фунтів. Сталося це 1875 року. Всіх п’ятьох заарештували, але докази проти них були недостатні. Цей Блесінґтон, або Сатон, найогидніший тип з усієї цієї банди, став донощиком. За його свідченнями Картрайта повісили, а інших трьох запроторили за ґрати на п’ятнадцять років. Цими днями вони вийшли на волю, не досидівши кількох років, і вирішили, як ви здогадуєтесь, вистежити зрадника й помститися за смерть товариша. Вони двічі намагалися спіймати його, але марно; третього разу, як бачите, їм це вдалося. Тепер вам усе зрозуміло, докторе Тревельяне?

- Здається, зрозуміліше пояснити це неможливо,- сказав лікар.- Звичайно, він дуже стривожився, довідавшись з газет про їхнє звільнення.

- Саме так. А розмови щодо пограбування були лише про людське око.

- Але чому він не сказав вам правди?

- Любий мій, знаючи мстиву вдачу своїх колишніх спільників, він намагався якомога довше приховувати від усіх, хто він такий. Це була ганебна таємниця, і він не міг змусити себе зізнатися. Та хоч би яким негідником він був, він усе-таки жив під захистом британського закону, і я не маю сумніву, інспекторе, що ви на це зважите; щит закону цього разу не допоміг, але меч правосуддя все одно має покарати злочинців.

Такими були незвичайні обставини, пов’язані зі справою постійного пацієнта і лікаря з Брук-стріт. Поліція після тієї ночі так і не розшукала вбивць, і в Скотленд-Ярді вирішили, що вони втекли на злощасному пароплаві «Нора Крейна», який кілька років тому зник з усією командою біля португальських берегів, за кілька ліґ на північ від Опорто. Справу проти хлопчини-лакея за браком доказів було припинено, а про саму «таємницю Брук-стріт», як її прозвали, не писали докладно в жодній газеті аж донині.

За весь довгий час свого знайомства з містером Шерлоком Холмсом я ні разу не чув, щоб він розповідав про своїх родичів, і рідко коли - про свої молоді літа. Ця його мовчанка лише підсилювала враження чогось трагічного, яке він на мене справляв, і часом мені здавалося, що я бачу в ньому щось відчужене від світу - ніби мозок без серця, так само слабкий у своїх почуттях, як і могутній у міркуваннях. І неприязнь до жінок, і неохота заводити нових друзів були однаково властиві його холодній натурі; до того ж, він ніколи не розповідав про свою рідню. Я вже схилявся до думки, що Холмс давно сирота й не має жодного родича серед живих, аж одного разу, на превеликий мій подив, він сам заговорив зі мною про свого брата.

Того літнього вечора ми пили чай, і наша розмова, без усякого ладу перескакуючи з гольфа на відхилення екліптики, врешті перейшла на атавізми та спадкові риси. Суперечка наша точилася стосовно того, якою мірою людина зобов’язана своїм талантом предкам, а якою - власним тривалим вправам.